Розділ «V Полум’я і кров»

– Твоєю землею їде невелике військо князя Данила, – почав пояснювати Андрій через перекладача. – Не пропускай його. Він поганий чоловік. Ти станеш багатшим і зробиш богоугодну справу.

– Я вже став багатшим, – усміхнувся Валчар. – Монети мої. Чи ти хочеш відібрати їх?

Печеніги не просто розсміялися, а завищали від захвату. Десь у нічному мороці завив вовк, який вирішив, що чує голоси зграї. В очах воїнів, що обступили гостей, миготіли відблиски смолоскипів, схожі на вогники несамовитості.

– Гроші належать тобі, – спокійно сказав Андрій. – Але є ще одне таке барило. І воно потрапить до тебе тільки після того, як ти виконаєш моє прохання.

– Барило потрапить до мене раніше. Ти скажеш, де приховав його, або я звелю варити тебе на повільному вогні. У наших котлах поміщається три людини, ми перевіряли.

– Я б віддав тобі друге барило просто так, на знак поваги.

– Так давай, – владно вимовив Валчар.

– Не можу, – похитав головою Андрій.

Товмач, переклавши ці слова, провів рукою по лобі, змахуючи піт. Він вже дуже жалкував про те, що погодився приїхати сюди. Жадібність перемогла. Винагорода була надто щедрою. Тепер вона дістанеться братам. От вони зрадіють!

– Не можеш? – улесливо запитав Валчар, повільно наближаючись до Андрія, поклавши руку на рукоять кинджала. – Чи не хочеш?

– Не можу, вождю. Не гнівайся, але це так. Я говорю правду.

– Мені не подобається така правда, урусе.

– Іншої немає. – Андрій розвів руками. – Якщо я не повернуся вчасно додому, мої люди не привезуть гроші.

– А якщо я скажу, що мені досить одного барила?

– Два завжди краще від одного.

Валчар наморщив лоба, запам’ятовуючи мудрість, яка йому сподобалася. Боярин Андрій йому теж подобався. Але виконати його прохання не було можливості. Батий не прощав тих, хто насмілювався не виконувати його наказів.

– Їдь, боярине. – Валчар махнув рукою. – Ти мені сподобався. Щедрий чоловік.

– Невже моє маленьке прохання не під силу великому вождю печенігів? – запитав Андрій.

Настала тиша. Тільки цикади дзвеніли і вогонь із хрустом пожирав дерево. Боярин Андрій почувався так, наче стояв на тоненькій жердинці, перекинутій через безодню. Чи зуміє він зберегти рівновагу, вивернутися й вистояти? Чи на нього чекає ганебний кінець шматка м’яса, кинутого собакам?

Валчар стояв на відстані кроку від Андрія, його ніздрі то роздувалися, то звужувалися до двох щілинок, немовби у змії або ящірки. Перш ніж відповісти, він подумки повісив уруса за ноги, зідрав з нього шкіру і змусив з’їсти власні яйця. Але жадібність пересилила гнів. Надто вже хотілося вождю мати ще одну купу срібних монет.