Розділ «XIII Мир і війна»

«Поповзеш, а не полетиш», – подумав Данило.

– Діонісію! – крикнув він.

– Так, князю? – відгукнувся воєвода і негайно з’явився на веранді.

– Вели забрати зброю і коней у приїжджих, що за воротами залишилися. Чинитимуть опір – убивай. Ні – хай живуть. Просто женіть усіх утришия.

– Це мій почет! – Улгохой навіть підстрибнув від обурення. – Я посол Бату-хана! Ти зобов’язаний забезпечити мені недоторканність!

– Хіба тебе хтось чіпає? – гордовито здивувався Данило. – У Батия переді мною боржок. Він багато моїх коней у Сараї погубив. Я беру лише те, що мені належить. І більше не кажи жодного слова, гінцю. Не хочу чути твого дзявкотіння, зрозумів мене?

Улгохой зрозумів. Данилові, що пішов, не довелося повертатися, щоб покарати його за непослух. Коли він піднявся на терасу, ханського посланця вже виводили з двору. Провівши його похмурим поглядом, Данило увійшов до своїх покоїв.

Марійона виросла перед ним як з-під землі. Її обличчя було дуже бліде, коли вона промовила:

– Ох, чоловіче мій милий, що ж буде тепер?

– Війна, – коротко відповів Данило і важко опустився у своє улюблене крісло з головами птаха Сирин на підлокітниках.

– Ти сміливий, – сказала Марійона. – Я це завжди знала. А тепер бачу, що ти ще й хитрий.

– Ти про що?

– Не просто ж так коней у посольства відібрав?

Данило усміхнувся:

– Здогадалася, виходить?

– Ти хочеш, щоб вони не скоро додому потрапили, – кивнула Марійона.

– Їх це надовго не затримає, – зітхнув Данило, гладячи пальцями і без того гладкі дерев’яні візерунки крісла. – Куплять інших коней дорогою.

– Як ти пошлеш ратників попереду них, то ні, – сказала Марійона.

Данило подивився на неї зі схвальним подивом:

– Ти, як я бачу, теж не проста.