Розділ «XIII Мир і війна»

– У цьому ми з тобою згідні, – сказала Степанида, – та ось чоловік твій при своїй думці залишається. Спробуй переконати його. Занадто він боярам довіряє, а ті знову по кутках перешіптуються, немов таргани. Тільки б нового лиха не сталося.

Марійона стенула плечима:

– Та хіба Данило мене послухає? Він мене на ради не бере, поруч із собою не садовить.

Степанида сплеснула руками:

– Та хто ж із чоловіком прилюдно про справи говорить? Ти ночі дочекайся, а тоді в темряві й тиші потрібні слова на вушко шепочи. Так воно чутніше буде.

Марійона відчула, як червоніє. Не розповідати ж сторонній бабі про свою біду! Уночі, на вушко!.. Це звучало як насмішка. Княгиня вже й забула, коли Данило її торкався востаннє. Якось вона перехопила його гидливий погляд і зрозуміла, у чому річ. Йому не подобалося, що вона плямиста. Кляте ластовиння!

– Займайтеся тут, – буркнула Марійона, збираючись покинути бібліотеку. – Справи в мене.

– Стривай. – Степанида потягнулася, щоб утримати її, але вчасно відсмикнула руку. – Щось тебе непокоїть, чи не так? Ти скажи, легше стане. – Вона моргнула Никодиму, показуючи на двері. – Тобі ж, мабуть, і поговорити ні з ким щиро. Одна як перст. Пощо не взяла із собою рідних або служниць колишніх? Зі своїми-то легше буде.

Марійона, звичайно, думала про це. Але їй не хотілося виносити сміття з хати, як це називалося на Русі. Хто-небудь обов’язково помітить, що чоловік цурається Марійони. Чутки дійдуть до батька, він розгнівається, відкличе дочку додому, а з Данилом посвариться назавжди. Цього Марійоні зовсім не хотілося. Вона не уявляла подальшого життя без Данила. Його холодність розпалила в ній такий вогонь, що ніколи не загасити.

– Скажи, Степанидо, – почала литовка з несподіваною рішучістю, – чи знаєш ти засіб, щоб цятки з тіла прибрати?

– Які цятки, княгине?

– Забула, як називаються… Віснянки? Вішанки?

– А! – Степанида розреготалася. – Веснянки!

– Не смій сміятися, не смій! – Марійона потрясла в повітрі маленьким білим кулаком. – Я пані твоя!

– Не буду, не буду. Пробач, княгине, дурепу. – Степанида стала такою серйозною, немов почула про невиліковну хворобу. – Так тобі веснянки дошкуляють? Не журися, ми їх за одну ніч виведемо.

– Що? Ти жартуєш?

– Глянь на мене. Хіба схоже, щоб я жартувала?

Марійона похмуро глянула на Степаниду. Недовірливо уточнила:

– Ніч? Одна?

– Так, але на темний місяць. До нього ти повинна мазь виготовити…