Розділ «XIII Мир і війна»

Палац був обнесений другою стіною з відкидним мостом і масивними воротами. За ними гостей зустріли придворні Бели. Був урочистий прийом, потім бенкет, під час якого Лева посадили з манірною, худорлявою Констанцією. Поки обом підливали вина і пригощали гострими стравами, що розігрівали кров, король поговорив із Данилом про здоров’я і погоду, а потім запитав прямо:

– Зізнавайся, Даниле, помсту готуєш?

Очі його запитливо вп’ялися в гостя.

– За що мені тобі мстити? – Данило стенув плечима, не перестаючи сьорбати з кубка. – За те, що на землі мої зазіхав? Так то давня справа, брате. Навіщо б я стільки років чекав?

– Кажуть, у тебе з Батиєм таємна змова. Що ворожнечу ви вдаєте тільки, а насправді…

Не доказавши, Бела жадібно осушив свій келих.

Данило відшукав поглядом сина і попросив:

– Підведись, сину.

Дивуючись, Лев піднявся з крісла. Французький камзол із найтоншого блакитного оксамиту облягав його стан, на горлі і зап’ястях пінилися батистові мережива.

Данило показав на нього:

– Ось тобі застава моєї дружби, Бело. А твоя застава поруч сидить. Якщо дітей одружимо, то хіба здійматимемо зброю один проти одного?

– Ніколи! – вигукнув угорський король. – Клянуся!

Зазвичай він добре говорив по-руськи, але від хвилювання став сильно перекручувати слова, роблячи їх майже нерозбірливими. Проте князь Данило його чудово зрозумів.

– І я клянусь, – голосно промовив він. – Глянь, як багато свідків наших добрих намірів. Невже ми захочемо здобути славу шахраїв?

Він простягнув руку, яку король Бела тут же обхопив обома долонями. Так було укладено цей взаємовигідний союз – політичний і сімейний. Ті, що сиділи за столом, вітали рукостискання двох володарів гучними криками і передзвоном чарок. Угорія і Русь, нарешті, покінчили з багатовіковою ворожнечею.

– Чи задоволений ти, батьку? – запитав Лев тієї ночі, коли, втомлені від пиятики, вони усамітнилися у своїх покоях.

– Я пишаюся тобою, мій сину, – сказав Данило з почуттям.

– Спасибі на доброму слові. Але оцет від похвали солодший не стає.

– Скоро і мені оцту сьорбнути доведеться.

– Як? – здивувався Лев. – Ти теж, батьку?