Розділ «XIII Мир і війна»

Оглянувшись, Степанида приклала руку до вуха княгині і щось швидко зашепотіла.

– Смо… смородина? – перепитувала Марійона. – Кріп?.. Хрін?.. Який він?

Не витримавши, Степанида пирснула, але швидко опанувала себе і продовжила розповідати рецепт чарівної мазі. Під кінець вона перейшла на такий тихий шепіт, що якби хтось захотів підслуховувати, то до нього долинули б лише окремі слова – догола… сметана… чорна кішка… опівночі… – та така інша нісенітниця.

Дослухавши, Марійона із сумнівом покрутила головою.

– Ну, не знаю… А якщо вона не захоче?

– Хто не захоче? – не зрозуміла Степанида.

– Кішка.

– Сметану?

Зрештою сумніви Марійони були розвіяні. Настав час тривожних очікувань. Місяць щербнув так повільно, що хотілося полетіти до нього й відкусити зайве. Часом Марійона відчувала себе відьмою, яка готується до якогось чаклунського обряду. Але це її не зупиняло. Найстрашніше для неї було б виявити, що все зосталося як і раніше. Вона позбулася б веснянок разом зі шкірою, якби це допомогло їй звабити Данила.

Як це часто трапляється, усе виявилося простіше, ніж малювала уява. Настала і закінчилася найчорніша ніч місяця. Марійона задрімала лише під ранок, прокинулася з першими променями сонця і довго лежала, не наважуючись підняти ковдру. Нарешті вона зробила це, сіла, оглянула себе і знову впала на подушку. Серце її билося так сильно, що тряслися груди.

Веснянки стали такими блідими, що їх було майже не видно! Залишилося якимось чином показати це чоловікові.

Заманити Данила в спальню виявилося важче, ніж відбілити шкіру, але всі докладені зусилля були варті того. Після цього все змінилося. Марійона стала по-справжньому щасливою, а до Данила немов повернулася молодість. Він сказав їй, що хоче від неї дитину, і вона намагалася щосили. Він теж. І, захоплені своїм коханням, вони забули, що світ влаштований так, що кожному щастю настає край. Як правило, це відбувається раптово, коли ніхто не очікує біди. Долі подобається заскочувати людей зненацька.

Ханський посол поводився нахабно, дивився зухвало, дозволяв собі спльовувати на землю княжого двору.

– Чому людей моїх за ворота не пропустив? – запитав він Діонісія, коли той спустився до нього.

Тепер старий командував вже не тисячею, а трьома, і дружина його охороняла місто. Такий високий пост сповнив його почуттям власної значущості. На тартарина він подивився суворо й холодно. Запитав, як того звуть. Гість відповів.

– По-нашому ти говориш добре, Улгохою, – сказав він. – А правил пристойності не дотримуєшся. Навіщо під ноги харкати?

– Чому людей моїх не пустив? – запитав посол замість того, щоб дати відповідь. – Хто мого коня візьме? Його обтерти треба і погодувати.

Він сплюнув. Зовсім близько від Діонісієвого чобота. Подивився зухвало в очі.

Дружинники, які спостерігали за цією сценою, стали повільно сходитися до середини двору.

– Ах ти, пес бродячий! – крикнув Діонісій, і голос його зірвався.