Розділ «XIII Мир і війна»

Він був старий. Настав час відправляти його на спочинок, вирішив Данило, який вийшов на терасу, що оперізує будинок зсередини.

– Нехай подбають про його коня, Діонісію, – гримнув він зверху. – Сам іди нагору. А ти, Улгохою, угамуйся.

– Мене Володар Всесвіту прислав, – була відповідь. – І якщо хоча б волосина впаде з моєї голови…

– Ось накажу з тебе штани зняти і відшмагати, – спокійно сказав Данило. – Потім скачи до свого володаря, пояснюй, чому тебе навіть вислухати не захотіли. На батьківщині з тебе не волосина впаде, а вся голова.

Дружинники зареготали, але подавилися своїм сміхом, обпалені лютим поглядом, який метнув в них князь. Улгохой теж принишк. Він прекрасно розумів, що очікує його в тому разі, якщо він не привезе відповіді князя. Втрата голови лякала його не так сильно, як інші види страти, на які був винахідливий його народ.

Віддавши повіддя конюхові, що швидко підскочив, Улгохой низько ніби поклонився і проголосив:

– Бату-хан, великий онук Володаря всесвіту, владика цього світу і всіх наступних, прислав мене, щоб висловити тобі своє незадоволення, князю Галицький.

– Бач, загнув, – пробурчав Діонісій, проходячи повз.

Данило стиснув його плече і підштовхнув у бік дверей, даючи зрозуміти, що воєводі бути присутнім під час переговорів не обов’язково. Сам же, тримаючись за вилоги розкритого жупана, неспішно спустився сходами, так само неспішно підійшов до гінця.

– Хан Батий висловлює своє незадоволення, чи ти, гінцю? – поцікавився він, піднявшись з п’яти на носок.

Улгохой, що мав намір продовжити в колишньому тоні, осікся. Було в очах Галицького князя щось таке, що заважало розмовляти з ним, як з іншими правителями Русі.

– Ми досі не отримали податок за князювання, довірене тобі, – пробурмотів Улгохой.

– Тобі я нічого не винен, – відрізав Данило.

– Але Бату-хан…

– І Батию не винен. Спалив я його грамоту. Без нього раніше обходився і надалі обійдуся.

Князь Данило давно готувався заявити про це прямо, але всякий раз відкладав, не наважуючись на відкрите протистояння. Але час вагань закінчився. Данило збільшив і посилив своє військо, побудував сторожові фортеці, заручився підтримкою сусідів. Він розумів, що водити хана за носа більше не зможе. Усякому терпінню є межа. Можливо, в той момент, коли Данило розмовляв з гінцем, ординці вже перетинали східні кордони Галичини.

Почувши різку відповідь, Улгохой вишкірив дуже білі дрібні зуби.

– Це і є твоя відповідь, князю? Так і передати?

– Ти глухий? – скипів Данило. – Або ти думаєш, що мені більше зайнятися нічим, як пояснювати тобі одне і те ж саме двічі?

– Добре ж… – продовжуючи шкіритися, як собака, якому пригрозили палицею, тартарин позадкував. – Нехай повернуть мені коня. Швидше за вітер помчу я на батьківщину, щоб донести до Володаря всесвіту твої слова.