Розділ «X Гріх на душу»

– Буде війна з проклятою Ордою, – сказав Никодим, задумливо торкаючись волосся, що відросло до плечей. – Данило з Васильком поспішають приготуватися.

– Війна, – пробурмотіла Степанида. – Адже їх тьма, прірва. А наших зовсім мало.

– Це як подивитися. Ми на своїй землі, у нас все під боком. Тартарам усю зброю і добро доведеться возити. Доріг і стежок не знають. Навколо кожної фортеці багато тисяч своїх покладуть. – Тут Никодим знизив голос і покосився навсібіч, хоча поруч не було нікого, хто міг би їх чути. – Ми починаємо будувати нові фортеці. У Карпатах. На той випадок, якщо відходити доведеться.

– Борони Боже! – вигукнула Степанида.

– Думаю, до цього не дійде. Данило з Васильком знову війська перекроюють. У тартарський спосіб. Деякі премудрості Данило в Сараї підгледів, дещо я підказав. Будемо відтепер, як в орді, постійні дружини утримувати.

– І в мирний час? Це ж витрати які.

– Хто сильний у мирі, той і на війні перемагає.

– Сам додумався? – запитала Степанида з повагою.

Никодим знизав плечима і усміхнувся:

– Хто знає? Спало на думку, я і сказав. Мудрі думки, вони в повітрі витають.

– Як мухи, чи що?

Степанида розсміялася, уявивши собі таку картину.

– Сама ти муха! – розсердився Никодим. – З нею серйозно, а в неї тільки смішки в голові.

– Я жінка весела. І добра. Це я до того, що якщо ти в мене чогось попросиш, то не відмовлю.

– Чого попрошу?

– А чого хочеться.

Здогадавшись, на що натякає Степанида, Никодим зніяковів і мало не силоміць виставив її за поріг.

– Дурна баба, – підсумував він і сів за літопис.

Він знав, як багато змін відбувається навколо, і квапився записати все, чого був свідком.