Розділ «X Гріх на душу»

– Як же бути мені тепер?

– Серце запитай, – також тихо відповіла Степанида. – Воно завжди правильне рішення підкаже.

– Серце мене, бач, куди завело.

– То не серце, княгине. Тіло. Плоть палка. Вона свого голосно вимагає. Серце тихо говорить, пошепки. Прислухатися треба.

Анна, не обертаючись, похитала головою: – Іди. Комори відмикай, усе найкраще – на стіл.

– Так хіба ж я…

Степанида запнулася. Вигляд у неї був розгублений.

Анна подивилася на неї через плече, посміхнулася невесело:

– Ти ключниця, чи хто? Марш до роботи! Досить байдикувати!

Щасливо усміхаючись, Степанида вискочила з княжих покоїв. Анна, залишившись сама, насупилася, зітхнула, а потім вирушила давати розпорядження по господарству. За справами вона й не помітила, як стемніло. Не встигла ніч опуститися на землю, як у дворі зробилося гамірно і багатолюдно; заіржали коні, вимагаючи відпочинку; задзвеніли голоси, що перегукувалися.

Швидкі, важкі кроки прогупали сходами, і перед здивованою Анною з’явився Данило, блідий, змарнілий, порослий бородою до самих очей. Вона впала йому на груди і заридала. Він гладив її по спині, повторюючи: «Ну добре, добре…»

У трапезній горіло стільки свічок, тож було ясно, як удень. Князь і княгиня вечеряли удвох. Вона випила багато вина і розвеселилася. Сміючись, розповіла, як дурна Завида ошпарила їй руку. Данило слухав неуважно, занурений у свої думи. Анна зрозуміла, що марно боялася, марно мучилася. Навіть після довгої розлуки чоловікові було не до неї.

«Значить, правильно я гуляла, – злісно подумала Анна. – Гуляла і гулятиму. Ти, чоловіче, теж, мабуть, не святим приїхав. Можна подумати, Батий тобі наложниць своїх не клав. Сидиш, слова ласкавого не скажеш. Не люба я тобі. І ти мені не любий більше».

– Бачила, хто мене додому супроводив? – запитав Данило похмуро. – Тартари. Батий наказав їм берегти мене як зіницю ока. Братом мене назвав, прощаючись.

Тільки зараз Анна помітила, що чоловік її п’яний. Не так, як раніше, коли, регочучи, то підкидав її до стелі, то на руках гойдав, як дитя мале. Похмурий був Данило. Дивився в якусь одну, тільки йому видиму точку, гриз кістку, крутив на столі чарку.

– Ти, я бачу, не задоволений цим? – обережно промовила вона.

Він звів на неї важкий, олив’яний погляд:

– Чим я задоволений маю бути, Анничко? Батий – він не брат мені, не друг. Він на нашу землю зазіхає.

– Не хочу говорити про Батия, – вередливо сказала Анна. – Хочу про нас говорити. Чи ти нудьгував, Даниле? Чи чекав зустрічі?

Він подивився на неї, ніби побачив уперше. Простягнув руку, шукаючи її долоню.