Розділ «X Гріх на душу»

І сунула руку в окріп. По лікоть!

Деякий час вона від болю не розуміла нічого. Потім почула, як Завида голосить, поливаючи їй ошпарену шкіру холодною водою з глечика:

– Так довго тримати не треба було, пані. Засунула – і відразу вийняла. Навіщо ж ти так.

– Щоб болючіше, – прошепотіла Анна, кривлячись і ковтаючи сльози полегшення. – Щоб до кісток пройняло, до душі.

– А ось ми зараз опік сальцем, сальцем… І маззю зверху… Ага, ось так. Поверни ручку-то… Тепер перев’яжемо… Ну? Полегшало?

– Дякую, Завидко. Дякую, люба.

– Ви не хвалити мене повинні, а лаяти, – підказала служниця, показуючи очима на двері. – Голосніше, голосніше!

Анна накричала на неї, навіть ногами затупала. Завида виправдовувалася, прощення просила, навіть сльозу пустила. На шум прибігли служниці, жахнулися, заохали. Анна всіх прогнала, але перш за все Завиді знак показала, щоб поверталася. Незабаром та знову постала перед княгинею.

– Що бажаєш, пані? Проженеш тепер мене?

Анна виглянула за двері, сіла в крісло і запитала навпростець:

– Як думаєш, прохопиться хтось?

– Ніколи в житті! – гаряче запевнила її Завида. – Я усіх суворо попередила: якщо хто рот розтулить, так я того в крадіжці звинувачу і на суд відведу. Ти мені, княгине, браслетку свою дай, чи намисто. Треба буде – підкину. Хто потім наклепниці повірить?

– Розумно, – схвалила Анна. – Вибирай, що хочеш, та себе не забудь. – Вона кивнула на скриньку з прикрасами.

– Усі побожилися, що мовчатимуть, – сказала Завида, перебираючи дорогоцінні розсипи, не в змозі приховувати жадібні вогники, що зайнялися в її очах. – Ось тільки…

Вона замовкла, приклавши до грудей бурштинове намисто.

– Що? – не витримала Анна.

– Тетеря ця …

– Яка тетеря?

– Степанида, ключниця, – пояснила Завида. – Не довіряю я їй. Відіслала б ти її куди-небудь, від гріха подалі, княгине.

– Клич її сюди!