Розділ «X Гріх на душу»

– Думав щодня про тебе, Анничко. Ти серденько моє, радість моя.

– Чому ж не кличеш мене до опочивальні? – запитала Анна, не надто впевнено повертаючи язиком. – Змучилася я. Все одна та одна.

Він узяв її на руки, відніс на ложе. Але в ту ніч нічого між ними не було. Заснув князь Данило. Схопився за груди Анни, як дитя, і провалився в сон. Вона довго лежала, чекаючи невідомо чого. Потім руку його скинула. Важка була рука, як колода.

Це запам’яталося Анні. Щоразу, коли обіймав її Данило, вона вивільнялася. Дивний це був стан. Чоловік дорогий їй був. За жодні скарби не проміняла б його Анна на іншого. Але Андрій… Чому на саму думку про нього віднімалися руки й ноги, а дихання ставало переривчастим, ніби Анна виринала з виру?

Данило нічого не помітив ні в ту ніч, ні пізніше. Він був зосереджено мовчазний і стурбований. Радився з боярами, викликав до себе воєвод з інших міст, з’ясовував, наскільки вони готові до оборони. Приїхав до нього Василько. Брати довго розмовляли наодинці, потім Данило велів Никодиму скласти повний список всіх військ Галичини і Волині.

На Анну в нього просто забракло часу. Не те щоб Данило став із нею холодним або сухим, однак навідувався в її покої дедалі рідше. Кілька тижнів вона терпіла, сподіваючись, що справи закінчаться і чоловік приділить їй достатньо уваги. Цього не сталося. І тоді вона відновила свої стосунки з Андрієм.

Відчуття постійної небезпеки загострювало почуття. Та ще весняне цвітіння було в розпалі. Кров закипала, тіло зробилося молодим, легким і жадібним до пестощів. Слова Степаниди про серце забулися. Своєю забороненою любов’ю Анна немов намагалася відсунути старість, що насувалася. Вона здогадувалася, що Андрій – її перший і останній коханець на стороні.

Степанида, стурбована тим, що чутки про нічні гуляння княгині дійдуть до князя, зважилася поговорити про це з Никодимом. Вони рідко бачилися відтоді, як прийшли на службу. Але вона знала, що Данило наблизив до себе її колишнього товариша по поневіряннях. Пам’ятала Степанида також, який розумний і начитаний Никодим. Не може бути, щоб така вчена людина не знайшла виходу.

Обов’язково що-небудь придумає. З цією думкою Степанида вирушила до Никодима.

Князь виділив в його розпорядження цілу прибудову, де мав намір розмістити бібліотеку в італійському стилі. Уже багато книг і сувоїв було завезено сюди, так що весь вільний час Никодим присвячував їх вивченню. Вікна були замалі, світла в приміщенні було небагато, тому вдень і вночі тут доводилося працювати при свічках або трісках. Це створювало атмосферу таємничості. Увійшовши, Степанида чомусь сторопіла.

Але Никодим зустрів її радо, узяв за руку, посадив за стіл, із гордістю показав на недописану сторінку:

– Ось, дивись, літопис князівства Галицького пишу. Бачиш, як заголовні букви виводити навчився? Не гірше від справжнього художника.

– Так, гарно, – погодилася Степанида, удаючи, що милується буквами.

Грамоти вона навчена не була, а тому будь-якою писаниною цікавилася не дуже.

– Але ти ж не за цим з’явилася? – Никодим очікувально заглянув їй в очі. – У тебе щось сталося?

– Не в мене, – зітхнула Степанида.

– Що ж, розповідай.

Никодим сів зручніше, даючи зрозуміти, що готовий уважно слухати. Пом’явшись, Степанида повідала йому про свою головну тривогу. Він схопився, схвильовано заходив по кімнаті, примовляючи:

– Ой, лихо, лихо!

– Сама знаю, що лихо, – сказала Степанида, повертаючи голову, щоб не випускати його з поля зору. – Ти порадь щось. Як княгиню від ласолюба відлучити? Ти ж людина досвідчена.