Розділ восьмий

Вона помовчала.

— Яне, мене засмучує, що ви без дозволу залізли в мій комп’ютер і... переписали повість? Так?

Семироль сів поруч. Підібрав із підлоги пульт, змусив життєрадісного крикуна різко стишити гучність.

— Ірено...

— Нічого, — вона знизала плечима. — Раз уже моє тіло не належить мені, що вже говорити про текст... про якийсь там комп’ютер...

— Ірено, у вас хист видатної нишпорки...

— А у вас — невмілого зломщика... Тож — навіщо?

— Мені дуже потрібно було це прочитати. А ви б мені не дозволили. Адже не дозволили би, точно?

Вона мовчала.

— Ірено, зрозумійте... Те, що ви кінець-кінцем залишилися живі, — багато в чому заслуга цих ваших... оповідань. Хоч як би дивно це не звучало... Але цікаво було й подивитися на себе збоку! — Він несподівано усміхнувся.

Вона ледве стрималася, щоб не сплюнути, як матрос у трактирі:

— Та це ж... це інше! Це не... і вона ж не закінчена!

Семироль зітхнув:

— Ірено... де ви провели ці злощасні десять місяців?

На екрані махали стрункими ногами моторні смагляві танцівниці, їхні рухи чомусь нагадали Ірені в’язальну машину... чи прядильну? Ритмічні помахи нескінченної черги паличок і гачків...

— А ви вже прочитали? — запитала вона безнадійно.

— Так. Але, я сподіваюся, ви все-таки відділяєте... вигадку від реальності? Чи ні?

От і все, втомлено подумала Ірена.

— Яне... я не божевільна. Вірите?

Він мовчав.