Розділ шостий

Вже не гримне під вікнами духовий оркестр. Анджей не бачить; він, напевно, справді загинув. Колись вони поклялися забути одне одного. Але вже через місяць після розлучення один з її потенційних залицяльників був жорстоко побитий у своїм же підворітті...

Якщо Анджей допустить ЦЕ (а вже майже допустив) — то він мертвий.

Або мертвий ДЛЯ НЕЇ; вона ж сама колись кричала йому в обличчя: забудь мене, ти для мене помер!..

Думка про те, що Анджей ЗНАЄ про все, що відбувається, ще й дозволяє собі всміхатись і спостерігати, знову вибила її з музичного ритму. Семироль невдоволено скривився, сильніше стискаючи руки на її талії.

Вона закусила губу. Отже... якщо доля і Анджей хочуть ТАК?.. Що ж, вона... зрештою, жінка, а не синя панчоха. І не вічна вдова. І не іграшка в руках пана моделятора, вона не боїться, бо сильна, молода, вона вродлива, врешті-решт...

Обличчя Семироля було зовсім близько.

— Ходімо, — тихо сказала йому Ірена, побоюючись, що запал її згасне так само швидко, як і виник.

В її кімнаті пахло розплавленим воском. Горіла свічка — не електрична — справжня; ароматизоване ліжко перебувало в повній бойовій готовності.

Вона нервово дмухнула на свічку. Їй хотілося цілковитої темряви. Щоб не бачити нікого й нічого.

— Яне... Я сама зніму, не треба...

Сукня, що так порадувала її ввечері, здавалася тепер безглуздою і тісною. Її волосся точно заплутається в усіх цих гачках і блискавках...

Анджей придумав би який-небудь жарт, від якого вона через три хвилини — в найнесподіваніший момент — розсміялася б до вереску. Семироль мовчав.

Вона рвонула плаття — видерши при цьому із зачіски жмут волосся. Від болю аж засичала; на щастя, було темно, навіть вікно залишалося наглухо заштореним.

— Яне, я...

— Стривайте.

Він спритно звільнив її волосся. Розстебнув застібку, яку вона не помітила; Ірена вивільнилася. Стягнула через голову сукню, наступила в темряві на каблук черевика, ойкнула...

— Стривайте, Ірено...

Семироль підібрав її речі з підлоги у темряві, ривком жбурнув на стілець разом зі своїм одягом. Повернувся, сів поруч, поклав їй руку на плече:

— Не кусайте губи...

— Ви... бачите в темряві? — сіпнулася вона безнадійно.