Розділ шостий

Ірені стало мулько. Захотілося піти; уже на порозі вона ніяково обернулась:

— А Ян? Теж?

Ельза серйозно, без посмішки, похитала головою:

— Ян... Він для мене ніби Создатель. Що я для нього? Добре, коли по загривку мимохідь погладить... Наче телицю яку...

— Нічогенький Творець, — спантеличено пробурмотіла Ірена.

— Зате не кидає, — по-філософськи зауважила Ельза. — Не кидає під парканом, не залишає... як ото... Напризволяще. А кров свою я йому й так віддам. Що мені, жалко?..

До вечора вона просиділа у власній спальні, за столом, перед подарованим комп’ютером. Вона хотіла взятися за задумане ще вчора, але щось не йшло — зате сьогодні, після зустрічі з Ельзою, знайшлись, як їй здалося, єдино необхідні слова...

Вона отямилася, коли в кімнаті зробилося зовсім темно, і пальці вже не втрапляли по клавіатурі. Сіт ввічливо стукнув у двері й повідомив, що пан Ян кличе Ірену вечеряти. У неї виникла сильна спокуса прикинутися нездужою — але ж тоді прийде Нік, і доведеться або симулювати до кінця, або зізнатися в полохливому боягузтві...

Вона хутко перевдяглася — нова сукня сиділа ловкенько, і це хоч трохи підняло їй настрій. Ірена пригладила волосся, надала обличчю байдужкувато-нудьгуючого вигляду і спустилася до вітальні.

Семироль був сам. Ірена очікувала побачити тут всюдисущого Ніка — і спершу зраділа, виявивши його відсутність.

А потім... злякалася. Що далі?

Проникливо співала магнітола; натягнуто всміхаючись, Ірена сіла за стіл просто навпроти адвоката, і той, доброзичливо кивнувши, наповнив її бокал не вином, як вона очікувала, а яскраво-апельсиновим соком.

Вона відразу ж усе зрозуміла (власне, «відразу ж» розтягнулося для неї хвилин на п’ять). Вона дивилася на сік, пробувала його на язик, випила, зрештою, половину келиха...

Закашлялася. Поставила назад. Швидко глянула на Семироля — й опустила очі.

— Я лукавець, — повільно повідомив Ян. — Але коли мова заходить про мою дитину... я хотів би, щоб між нами було якомога менше отого цинізму. Зовсім уникнути цього не вдасться — але давайте викорінювати його, де тільки можна...

Ірена кивнула, не підводячи голови.

— Я вам відворотний?

Вона похитала головою — знову ж таки дивлячись униз.

— Ірено... Може, поговоримо про ваші... оповідання? Я пам’ятаю всі до єдиного — особливо те, де про лаву...

Ірена зітхнула. Знову сьорбнула з келиха: