Розділ другий

Ганчірки... Вона почухала кінчик носа.

...Купа попелу у каміні з рештками якоїсь тканини. Що то була за тканина і чому Анджей її палив?

І чи був це Анджей?

Клята загальмованість! «Тітко Ірено, а хіба це були... не ви?»

У той момент вона вирішила, що сусідський Валько або фантазує, або бачив щось не те...

Що він бачив?! А раптом у цій... моделі живе змодельована Анджеєм Ірена?..

Вона перевела подих. Пройшла на кухню; в дальньому кутку лежала купа якогось лахміття. Втім, у Ірени не було ніякого бажання порпатись у ньому...

Кривлячись від огиди, вона згребла ганчірки в пакет і скинула в сміттєву яму. Нехай цей будинок і змодельований чи несправжній — але допускати такий безлад Ірена не бажала.

Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що ніякої МОДЕЛІ немає, і пан Петер просто оглушив її наркотою на десять місяців, і вона тільки тепер прийшла до тями... Якщо допустити, що це можливо — тоді чому тополя росте не праворуч од воріт, а ліворуч?!

Наскільки МОДЕЛЬ реальна? Де її межі? Наприклад, професор існує? Чи є тільки його голос у слухавці?

В задумі вона повернулася в дім, підійшла до телефону і набрала номер Карательки.

— Нарешті, пані Хміль зволила обізватись...

Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навіть не вважала за потрібне іронізувати; байдужа холодність у її голосі віщувала найбільші з усіх можливих неприємностей.

Ірена відсторонено вислухала монолог про несумлінність і безвідповідальність та повідомлення про те, що питання про її звільнення майже вирішене. Цікаво: це сама Карателька дихає зараз у трубку, чи зневажливий її голос моделюється на рівні електронних імпульсів?..

— ...за версту не підпускати до педагогіки. Це все, пані Хміль, вам ясно?..

— Хочете, розповім анекдот? — раптом запропонувала Ірена. — Прибігає студент у медпункт. «Швидше! Там пані Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цій гадюці вже нічим допомогти не зможу...»

Короткі гудки. Виявляється, в трубці ось уже кілька хвилин нікого немає — вона говорить у порожнечу...

Ірена поклала слухавку на важіль.

Під час так званого інструктажу вона не раз і не два питала у пана Петера: наскільки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну і ту ж незрозумілу відповідь: не більше, ніж будь-яка модель... Хоча геніальність пана Анджея полягає саме в тому, що модель, як би це сказати точніше... багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і, певною мірою, самодостатня... Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяє повноцінно працювати з таким рівнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвідомлює... що цей колосальний прорив рівносильний нищівній поразці...

Обізвався телефон. Ірена машинально підняла слухавку: