Розділ «Частина четверта»

Лізти вниз?

Макс присів над лазом і задумався.

Ясно, що без ліхтарика (а в Смаля його не було взагалі) лізти немає сенсу – в схроні можна й справді натрапити на якийсь сюрприз. Окрім того, десь у хаті сновигала Марина, котра могла в будь-яку хвилину вийти на подвір’я і все побачити. А це не входило в його плани (Смаль пригадав, як немічна теща просила його не говорити дочці, і його кулаки самі собою стиснулися).

Максим тепер уже навіть утішився, що доля забрала з хати його тещу. Ще зовсім недавно думки про її викрадення крижаними хвилями страху пронизували його, а тепер цей факт здавався благом – зникли зайві вуха, які могли все чути. Отже, залишилася тільки Марина…

Сидячи над чорним отвором відкритої ляди, Максим відчував, що розгадка суті цієї проклятущої історії десь зовсім поряд. Йому здавалося, що в цьому місті, поміж оцих істот, котрі оточували його, скарбові розстріляної Ривки просто нема де більше подітися – як тільки бути захованим у цьому підземному схроні.

Якщо так – треба піти в магазин, купити ліхтарика і прийти сюди ще раз. Прийти – і покінчити з цим. Раз і назавжди.

Самотній чоловік у вікні п’ятиповерхового будинку на площі Возз’єднання мовчки поправив зачіску. Поклавши бінокль на підвіконня, він закурив, смачно затягнувся цигаркою і знову приклав до очей свій далековид.

Якби знизу, з хідника, можна було б поглянути на нього в лінзи аналогічного приладу, сторонній спостерігач міг би помітити посмішку – чоловік з біноклем у вікні був задоволений.

Тепер він вклав далековид у футляр і схрестив руки на грудях. Постоявши ще хвильку біля вікна, почав збиратися.

За мить, віддавши ключ вахтерові, той чоловік уже спокійно крокував містом.

На жаль, у шарварку обласного центру нема кому спостерігати за окремою людиною, котра йде собі вулицею посеред інших мешканців міста. Бо якби, наприклад, хтось рухався назирці й дивився услід спокійній розміреній ході того інтелігентного громадянина, то неодмінно здивувався б: перехожий, оминувши медичне училище, раптом вкляк посеред вулиці, тоді вдарив себе долонею в чоло (так роблять тоді, коли людину одвідує несподівана здогадка) й зірвався бігти.

Юля відхилила фіранку і виглянула надвір. Так і є, біля хвіртки виднілася жіноча постать – бабуся намагалася відшукати клямку. З протилежного боку вулиці на неї, захлинаючись, гавкав пес.

Ця жінка чимось нагадала дівчині її власну бабусю – таку ж сумну й простоволосу під тягарем часу. Якось іще раніше, аналізуючи часи, пережиті цим поколінням, Юлька дійшла висновку, що життя підсунуло їм, оцим людям похилого віку, зовсім не те, на що надіється кожна людина в молодості.

Юля думала про своїх батьків, родину, й ставало їй на душі щоразу гіркіше й гіркіше. Якби поглянути на них крізь призму радянського суспільства, то це були звичайні люди – такі ж, як інші, зовсім непомітні в багатомільйонній гущі країни рад. Вони ніби жили – а ніби й зовсім не жили, а так собі… існували, як, зрештою, й оті мільйони. Усі – неначе з якоюсь печаттю сумної приреченості. Усі – із глибоко захованим страхом за маскою показного оптимізму. І з так само прихованою ностальгією за чимось радісним, щасливим, неповторним – тим, про що людина мріє від самого народження.

Навіть у святкові дні, коли Юльчине серце рвалося з грудей, прагнучи чогось незвичайного, вона дивилася в очі своїх рідних – і бачила там… безнадійність. Ні бадьора музика маршів, ні типові масові заходи й такі ж типові концерти по телевізору не давали їм розради. Неначе життя втратило щось повноцінне, щось таке, що могло б обернути всіх навколо на справді щасливих людей.

Якось бабуся прохопилася Юльці, що такими всіх поробило безвір’я. Після тієї розмови дівчина довго думала про суть віри в Бога. Адже Юльчина баба вперто ходила в собор, хоч над нею і підсміювалися сусіди. Звідти старенька приходила якоюсь просвітленою, здавалося, що її сповнює дивовижне внутрішнє заспокоєння. Цей стан тривав до самої ночі, й лише зранку бабця поверталася до звичного буденного настрою.

Юлин батько, який мав за плечима десять років тюрми, не став говорити з донькою про віру. Він взагалі уникав розмов про церкву, але жодного разу не дорікнув своїй матері, коли вона намагалася навчити внучку молитися. Тільки сказав якось:

– Учиш молитов – то навчи її, щоб тримала язик за зубами. А то бовкне в школі – й нам клямка.

Загалом, дівчина якось підсвідомо відчувала, що є теми, про які чомусь не говорять. У їхній хаті майже реально відчувалась атмосфера недомовленості, й коли бабуся приходила із собору, ця атмосфера згущувалася. Очі старенької тоді умиротворено світилися, похмурий батько, як завжди, мовчав, і лише Юльчина мама часом тривожно дорікала:

– Ой наробите ви нам лиха… Вони ж посилають туди вчителів, щоб винюхували, хто ходить, а хто ні. А ті записують і доносять. Будуть потім збирати збори, нашу Юлю запишуть у список і що тоді?