Розділ «Частина четверта»

– Максе, ми всі ще не арештовані, бо він шукає…

– …Як шляхетно, – продовжував, ніби не чуючи бабиних слів. – Як це благородно з вашого боку. Ми разом поділимо золото і виїдемо до Америки. Білим пароплавом. Я – і ви! Пані Світлано, ви уявляєте заголовки американських газет? «Прекрасна пара з СРСР (із цієї помийної ями, перепрошую), витратила мільйон доларів на купівлю яхти!!!» «Свою покупку вони назвали «Свята Клаудіа» на честь подруги, якій не вдалося вирватися на волю!!!» «Різниця у віці не заважає їм кохати один одного!!!» Ну як тобі, стара шльондро?

– Максе, він же нас повбиває…

– Я сам вас повбиваю! Сам особисто! Усіх без розбору! Ось цими руками!

Міцно стиснуті кулаки враз опинилися перед бабиними очима – настільки близько, що Лебезуниха відсахнулася.

– Максе…

– Бабо, йди звідси, не нервуй мене.

Стара звелася на ноги і, оминаючи Смаля, тихо мовила:

– Я можу піти. Можу. Але тоді ти так і не довідаєшся, де подівся твій батько.

Вулиця, прокладена від старої Братської церкви, переробленої представниками радянської влади на планетарій, аж до костелу (теж перетвореного, тільки на музей атеїзму), як завжди о тій порі, була порожньою. Вітер гнав уздовж неї клапоть старої газети, аж поки не нахромив його на гілку куща біля хідника. Тут було все, як і колись, можливо, ще за Польщі або й раніше: в цьому куточку Луцька панував тихий смуток, притаманний місцевостям, де всі один одного знають, все усім відомо і, в принципі, усе тече трохи повільніше від плину міського життя.

Максим Смаль поглянув у вікно, чи є на своєму звичному місці Емма Павлівна. Сусідки біля хати по той бік вулиці чомусь не було, можливо, поралася всередині, або пішла в магазин. Здивовано хитнувши головою, вдоволений чолов’яга рушив на подвір’я.

Тут після його нічної витівки було незатишно, навколо валялися грудки землі. Від розтрощеного лопатою куща півоній залишилися жалюгідні цурпалки. Стара груша зі свого кутка скрушно дивилась на Смаля, ніби подумки питаючи його: «Ну й що ти доброго зробив?» Той поглянув на дерево, яке вочевидь бачило на своєму віку не тільки витівки Клавдії Огром’як, а й набагато більше, і подумав: «Зрубаю. Знайду скриньку, а тоді все тут розкурочу і виїду геть!»

Сумну картину доповнював старий хлів із недбало відхиленими дверима, що давно вже теліпалися на одному іржавому завісі. Вхід до цієї споруди нагадував роззявлений беззубий рот: красти всередині було нічого, злодюжки вже давно заглянули сюди і, пошкодувавши витраченого часу, пішли шукати багатших садиб.

Смаль поглянув на споруду («Спалю, кину сірника, і хай горить к бісу!»), виніс городника й пішов оглядати цегляну кладку, так несподівано знайдену в землі.

Кинувши оком на розрите місце останнього батькового спочинку, всіяне частинками знищених рослин, Максим зміряв оком западину в ґрунті. Смуга подвір’я, що увігнулася під вагою часу, простягалася від хліва до хати. Штрикаючи заступом, господар садиби помітив, що те муровання закладене похило, біля хатньої стіни йому довелося навіть трохи покопати, щоб дістатися до нього. Оскільки дивна споруда лежала в землі під нахилом, чолов’яга зрозумів, що про якийсь занедбаний фундамент не йдеться.

Що ж тоді під ґрунтом? Не могли ж будівельники обмурувати каналізаційні труби чи водогін.

Може, там схрон?

Думка про те, що з хати прокладений хід, неабияк здивувала і навіть стривожила його. Про таке Смаль мав би знати, адже прожив тут не один рік.

Хоча можна було й не дивуватися: раніше люди часто будували схрони, адже немилосердне життя постійно підсовувало їм неприємні сюрпризи. Про такі схованки Макс чув з розповідей та анекдотів постійно, в одній із сільських садиб йому навіть довелося бачити подібну криївку. Господар хати, де Смаль змушений був одного разу переночувати, хильнувши кварту горілки, відкрив ляду в підлозі й показав тунель, що вів до хліва, а звідти – аж до річки ген за городом. Все було зроблено дбайливо, стіни оббиті дошками, підлога вкладена пласкими камінцями, внизу, у заглибині стіни Максим навіть помітив маленьке горнятко з недогорілою свічкою.

– Не раз мій покійний батько зобачить совєтів – і шусь туди під землю! А мати рядно на ляду кине, баняка гарячого з печі вийме і зверху поставить. Совєти по хаті снують, а батько вже річку вбрід перейшов. Отак і рятувався, – розповідав, гикаючи, господар хати.