Розділ «Частина четверта»

Утім, наявність криївки наводила Макса на думку про те, що варто шукати виходів – одного в хаті, другого в хліві. Не бажаючи привертати увагу Марини, він знову рушив до хліва.

Але…

Але шукати входу навіть не потрібно було. Макс уже здогадався, де він. Як тільки в голові крутнулася думка про криївку, а ноги донесли Смаля до дверей хліва, свідомість дала йому чітку підказку. Колись, роблячи прибудовку, Максим заклав у хліві примітивну пічку з цегли. Поклавши зверху чавунну плиту з отвором, топив у старій виварці смолу. Ось тоді він і запримітив у долівці якесь мурóвання, на якому й спорудив ту незграбну пічку.

Це було єдине підозріле місце у глиняній долівці хліва. Саме тут, під тонким шаром ґрунту, очевидно, й ховався вхід до криївки.

З темряви блиснули очі товстого, вгодованого щура. Смаль махнув городником, і гризун ліниво поплівся в куток, заховавшись у купі дерев’яного мотлоху. За мить прямо перед ним, справжнім господарем цієї споруди, гепнулась на долівку чавунна плита, здійнявши хмарку пилу. Услід за нею полетіли ще старої «випічки» цеглини.

Своєю суттю Максим був не менш лінивим, аніж хвостаті мешканці старого хліва. Колись, натопивши смоли, він навіть не захотів винести попіл, хоча сім’я мала за хлівом кілька грядок і можна було дати виснаженій землі трохи поживи. Нині ж у Макса був інший настрій, чолов’ягу не потрібно було змушувати до роботи. Вона закипіла в руках. Здивований звір бачив зі своєї схованки, як темна постать метнулася за ломом. Кілька разів гепнувши ним, чоловічина швидко зруйнував верхню кладку.

Тепер його наповнили вже інші думки. Оскільки в садибі знайшовся підземний схрон, Клавчина обитель набувала ще більш моторошної суті. Чи не ховається там, у таємничому тунелі, ще якийсь покійничок?

Смаль мимоволі здригнувся. Його збуджена уява намалювала білий кістяк, об який він, Максим, перечіплюється, ступивши під землю.

Бр-р-р!

Еге ж, веселі дівчатка щедро вгощали чоловіків у цій садибі…

Проте події останніх днів трохи змінили Максима. Вони прочинили в його єстві таємну хвірточку, крізь яку назовні вийшла чорна тінь дикої сміливості. Відтепер слизький страх змушений був ховатися по закутках свідомості, поки вся Максова істота аж бриніла від хмелю азарту й бажання довести цю моторошну справу до кінця.

Тепер він має вхід до криївки. Ось і ляда з металевим вухом, вбитим у грубу дошку.

Що там, унизу? Просто схованка чи ще щось?

Може, там скринька?

Ця думка, мов блискавиця, розколола все навколо. Справді, де ще можна було б заховати Ривчин скарб, як не в цьому підземеллі?! Адже десь на поверхні золото вже давно знайшли б. А тут просто чудове місце. «Мабуть, та Ривка теж була не ликом шита», – подумав Макс. Відкинувши лома, гарячково роззирнувся, чи його ніхто не бачить. Але на подвір’ї було тихо.

Отже, схрон – для того, щоб у ньому ховатися або щось ховати. «Щось хова-а-ати!» – вдоволено мугикав собі під ніс. Під повіками знову заіскрилися золоті розсипи.

Чи знає про нього Клавдія Огром’як? Світлана Лебезун? Ще хтось? Наприклад, цей підлий убивця Войцех?

Максові дуже закортіло зустрітися з дідуганом віч-на-віч. Він уже уявив, як старий харчатиме, конаючи, проситиме пошкодувати, йдучи на той світ. Смаль ні на хвильку не сумнівався, що пімстив би убивці свого батька, попередньо придумавши хитромудрий план – як це зробити так, щоб ніхто не знав, ніхто не довідався. На кому, як не на старому Войцехові, можна було б урешті зігнати свою злість, що накипіла за останній час. Але думка про фотографа вмить вивітрилася з голови, бо руки вже підіймали важку ляду.

Донизу сипнулися дрібні уламки битої цегли.

Але в темному квадраті входу Максим не побачив покійника – виднілися лише засновані столітнім павутинням сходинки донизу. А далі – непроглядна темінь.