Розділ «Частина четверта»

Якщо жити за такою теорією, то напрошується запитання: навіщо той спокій, коли все суспільство котиться в пекло?

Невже мільйони можуть помилятися?

…Ще раз поглянувши на стареньку гостю, котра все-таки здолала непоступливу хвіртку, Юлька зрозуміла, що думає не про ці відвідини, а про Юрка.

Де він там?

Адже він щомиті може зустріти Миколу, а той щомиті може про все здогадатися. І тоді…

Дівчина заплющила очі й одразу своїм внутрішнім зором побачила коханого хлопця.

Він усміхався. Дівчина теж мимоволі всміхнулася і несподівано для себе гостро-гостро відчула, що хоче… помолитися.

Юлька розплющила очі й здригнулася: вулицею крокував Юрко, знайома постать стрімко наближалася до хвіртки. Ця несподіванка так вразила дівчину, що вона знову, тепер уже якось дурнувато, всміхнулася сама до себе. Це ж треба! Тільки-но подумала, тільки-но в серці всіма дзвонами задзвонила тривога за Юрою, а він – уже тут. Неначе якась надзвичайна сила на її прохання вихопила коханого хлопця з Луцька й миттю перемістила сюди, в це забуте цивілізацією дачне селище.

А бабуся вже стукала в двері.

– Ви Світлана Лебезун? – запитала Юля, коли стара ступила на поріг.

– Еге ж, була колись нею, – печально кивнула головою гостя. – А Клава тут?

– Тут, не хвилюйтеся. Мене звати Юлею. Не треба зачиняти, там ще Юрко…

Хотіла відразу ж обняти хлопця, але засоромилася Лебезунихи і якось ніяково зупинилася ні в сих ні в тих.

– А ви ж хто будете, молодий чоловіче? – запитала стара, оглядаючи прибулого.

– Я Юра, брат Миколи Кириченка. Мабуть, ви знаєте його, правда ж?

Стара сахнулася, було видно, як потемніли її очі, сповнені тривоги.

– …Несправжній брат, – мовив Юрко, помітивши, що баба сполотніла. – Це довга історія. Нас просто разом виховували.

– І що? – похмуро оглядаючи Юрка, запитала баба Світлана. – Ви, може, такий, як він?

– Ні! – замість Юрка коротко, але впевнено відповіла Юля. – Не такий!

Стара недовірливо блимнула очима, а тоді, трохи заспокоївшись, мовила: