Розділ «Частина четверта»

– Мовчи, дитино, мовчи, – тихо відповідала їй стара. – Майте страх Божий.

Молитви… Віра… Страх Божий… Юлька, яка звикла до всього докопуватися й усе аналізувати, блудила серед цих понять, як у хитромудрому лабіринті. Підсвідомо відчуваючи, що для її родини вони мають якесь фундаментальне, а можливо, навіть життєво необхідне значення, дівчина відчувала дискомфорт від того, що суспільство за порогом батьківської хати відкидало їх – як непотрібний мотлох. Відкидало з демонстративною відразою, гнівом, із погрозами.

А це означало, що її мама, батько, бабуся (та й покійний дідусь, котрий був комуністом, але крадькома проказував «Отче наш») – не такі. Вони чужі цьому світові. І їх одного дня можуть викинути з-поміж інших людей кудись туди, де вже побував батько.

Юльчині докопування до істини водили її якимось зачарованим колом. Читати молитви здавалося їй абсурдом. Допитлива і вдумлива від природи, вона ніяк не могла вловити зв’язку цих усталених звертань, котрі потрібно щоранку й щовечора промовляти, – з її реальним життям, з тим, що діється навколо. Бабусині сумовиті умовляння просити в Бога прощення здавалися їй фанатизмом старої людини, яка просто боїться смерті й шукає в тих проханнях якогось хоч найменшого заспокоєння перед неминучою перспективою.

А часом Юльці й справді хотілося попросити… Ні, вона навіть не знала, що саме просила б. Не могла собі уявити. Але те відчуття просто розривало її серце, хотілося впасти на коліна й благати чогось такого, чогось, що б освітило, осяяло все навколо. Що б зробило цей світ, це місто, цих людей якимись кращими, добрішими.

Але в кого просити? У кого?

Коли Юлька задумувалася про це, коли вона шукала навколо того адресата, до котрого можна було б звернути свій благальний погляд, тоді навколо все якось порожніло і залишався… залишався тільки Бог.

– Віра не дасть тобі потонути в багнюці, – говорила бабуся. – Вона зробить тебе людиною і проведе всіма дорогами аж до самої смерті, – продовжувала вона з якоюсь внутрішньою урочистістю в голосі, ніби йшлося не про домовину і яму на цвинтарі, а про якесь величне дійство, до якого ще треба дорости.

– Але ж ніхто не вірить. Бабцю, подивіться навколо, ніхто не вірить у Бога.

– А ти вір, дитино, вір! І неправда, що ніхто не вірить. Вірують, але бояться, дитино, признатися. А інші поклоняються сатані. Диявол прийшов, щоб збудувати суспільство зла, так у Писанні сказано. Святі пророки давно це передбачали. Він прийшов і робить своє чорне діло. А ти одвернися від сатани. Ти бійся Бога! Бог не дасть тобі вбити, не дасть вкрасти, не дасть лихе слово мовити.

– …Вона нікуди не проб’ється. Без вступу в партію, без блатів, хабарів, – скрушно махав у такі хвилини рукою батько. – А ще як Юля буде набожною, то нікуди не зможе вступити – ні в інститут, ні навіть у ПТУ не візьмуть. Та що там говорити, – зітхав і йшов геть…

– Не слухай, дитино! Не проб’єшся, то й не треба. Хай вона вогнем горить, та їхня партія. Не треба тобі йти в те кодло. Там, дитино, диявол! То його воїнство! Тобі туди не треба.

Бабуся, на яку батьків скепсис теж, очевидно, діяв добряче, намагалася дати Юльці якісь поради, які були б хоч трохи сумісні з життєвими реаліями. Вона говорила:

– Ти нікому не кажи, що віриш у Господа нашого, а сама вір!

– І що це мені дасть?

– Спокій!

Спокій… Чи мала його сама бабуся?

Чи мали його Юльчині батьки, які щомиті готові були кинутися грудьми проти будь-якої небезпеки, що могла б спіткати їхню доньку.

А сама Юля? Чи мала вона той спокій після тривожної сутички Юрка з Миколою Трохимовичем, свідком якої мимоволі стала? Врешті саме це поняття виявилося смішним відтоді, як прямісінько біля їхніх ніг відкрилася моторошна прірва, і Юрко, її найдорожчий Юрчик уже підняв ногу, щоб ступити туди.

А може, бабуся говорила про якусь філософську категорію, про якийсь ефемерний спокій? Можливо, це – згода між власними вчинками і своєю совістю? Можливо, Божий спокій – у відреченні від того способу життя, яким живуть інші? Але чому тоді мільйони радянських людей ідуть однією дорогою, а купка таких, як Юльчині батьки, – іншою? Чому дехто обирає тюрму, а не ту втоптану дорогу до комунізму?