Розділ «Частина четверта»

А ось його бідний тато, котрий дивом пережив Гітлера. Це ж треба: врятуватися від нацистів і так по-дурному лягти в могилу. Він стає ґрунтом для квітучих півоній, бо діє закон Дарвіна – виживає найсильніший.

І врешті всі вони – ті, хто відчайдушно вирвав у долі свою карту, – хочуть золота.

Зо-ло-та!

Купатися в золоті!

Тринькати його на всі боки!

«Що ж, – подумав Микола Трохимович, – дарма Смаль так необачно зрубав городником півонії. Кажуть, не можна… Треба буде попередити бовдура, щоб не поспішав виносити кістки на смітник. Як-не-як, рідний тато».

– Які гості! Прошу до хати! – з притаманною тільки йому патетикою вигукнув Макс і відступив убік, театрально кланяючись і даючи бабі Світлані можливість увійти. – Хочете погомоніти з вашою дорогою подругою?

Здавалося, щасливішу людину годі знайти в цілому світі. Стара Лебезуниха спіймала себе на думці, що досі ніколи й не бачила в Максима такої посмішки.

– Чого вишкірив зуби? – в’їдливо буркнула баба. – Ти тепер такий добренький? Що, кагебісти мізки вправили?

– Аякже! – Макс грав якусь незрозумілу роль. – То ж спеціалісти високого рівня. Вони мої забрали, а дали мені інші – хитріші. Але чому ж ми стоїмо? Ходімо в кімнату. Клавдія Миронівна вже, мабуть, заскучила за вами. Вчора п’ємо каву, а вона й каже: «Пішов би ти, зятю, та й покликав бабу Свєтю. Так нема мені з ким про наше, бабське, поговорити, що хоч ти дуба вріж!» А я й відповідаю: «Як треба – то треба. Скільки діла?!» А сам думаю: «Може, баба Свєтя за щось нагнівалася на нас, що так довго не приходить?»

Лебезуниха зміряла Смаля очима. Його поведінка здавалася їй аж надто незрозумілою, навіювала тривогу. Тим часом чоловічина рвучко відчинив двері до тещиної кімнати і, театрально заламавши руки, вигукнув:

– Ой! А де ж це вона? Мабуть, у магазин пішла. Я й не помітив. Ну нічого, ви зачекайте трішки, вона зараз хліба купить і прийде. Ось побачите.

– Та чого ж. Почекаю. Куди мені, старій, поспішати, – в тон йому відповіла Світлана Лебезун, зайшла в кімнату й примостилася на кріслі.

Максим укляк біля дверей, обіпершись ліктем об одвірок. Якусь хвильку, примруживши очі, уважно дивився на стару, а тоді вицідив:

– Ага-а-а-а! Ось чиїх рук це діло.

Ще за мить почав говорити далі.

– І можна вас запитати, як вам це вдалося провернути? Ну-у, я знаю, що ви обидві здатні на всяке. Люди розказують, та й сам уже надивився. Але все-таки! То ж не гаманця вкрасти, правда? Баба важить кіль зо сто, врешті її треба десь подіти. Куди ви її вивезли, га? Де вона тепер?

– Я не знаю, – втомлено відповіла тещина подруга.

– Не знаєте ви…

– Не знаю. Мені донесли, що Клавця десь поділася. А хто і як це зробив, не відаю.