Розділ «Частина третя»

У порожній Юрковій квартирі слова лящали, неначе батоги циркових дресирувальників. Сам розчервонілий господар нервово метався по кімнаті.

– Миколо, ти хоч знаєш… хоч тямиш, ким ти є після цього?

Юрко задихався від люті. Зате Микола Трохимович, стоячи біля вікна, вперто зберігав спокій.

– Чому ти мовчав? Навіщо було це приховувати від мене? – кричав Юрко. – Ми стільки років так дружно жили, були… братами. Справжніми!

– Ми ніколи не були братами, – холодно зауважив Микола, цинічно скрививши уста.

– Тобі так здається. Ми були братами там – у дядька Івана й тітки Олени. Були братами. Пригадуєш, як ти врятував мене від суду, коли мене повинні були посадити? Пригадуєш?

– Юрку, заспокойся!

– …Як ти відмазав мене після того випадку. Я був би вже в тюрмі!

– Не кричи. Хтось може почути.

– Ну добре, я не буду кричати, – заговорив спокійніше Юрко. – Але скажи: навіщо було приховувати від мене, що в нас різні матері? Хіба ми так погано прожили всі ці роки? Ну хіба правда могла нас посварити між собою?

– Ось ти кажеш: «відмазав від того випадку». Згадай, скільки дурниць ти накоїв. А що було б, якби я тобі відразу розповів, що моя мати – бандерівська зв’язкова, а твоя – звичайна партійна хвойда, котра покинула своє чадо на чужих людей і чкурнула з коханцем на інший кінець Союзу? Може б, ти після цього ще когось порішив, га?

– Ти, Миколо, добре знаєш, що це вийшло випадково. Я не хотів убивати того чоловіка.

– У житті нічого випадкового не буває, Юрку, – продовжував Микола Трохимович. – Якби дядько Іван був розумнішим і не наплів тобі дурних байок про ту геройську дурню, про давні кургани й козацькі кості, то ти й не посунувся б до того чоловіка мститися.

– Той дядько – нещасне п’яне бидло, не варте доброго слова. Його все село, усі люди просили залишити в спокої козацьку могилу, бо то давнє, то – наша історія. А він, сволота, сів на трактора й розгорнув її. Сліду навіть не зоставив, Миколо! – зірвався знову на крик Юрко. – І щоб ти знав: я не шкодую за тим, що сталось. Добре зробив, що убив його! То є зрадник! І таких треба знищувати фізично!

– Тебе таки треба було посадити, – кинув своє роздратування Юркові в обличчя оперативник. – Життя таких, як ти, я бачу, нічого не вчить. Думаєш, навколо всі такі чесні, такі справедливі… Думаєш, моє керівництво не знає, що в органах держбезпеки працює син бандерівської зв’язкової й самого сотника Шуляка? Того Шуляка, який спеціалізувався на вбивствах працівників НКВД? Син Орисі Кириченко, яка крізь відчинене вікно вкинула до хати, де сиділи працівники органів, гранату – і їх порвало на шматки! Може, ти хотів би, щоб доля поміняла наших матусь місцями, га?

Юрко розширеними зіницями дивився на Миколу Трохимовича.

– Думаєш, органам не відомо, що дядько Іван і тітка Олена, які нас виховали, після війни носили їжу бандерівцям і таємно співчували попові? Думаєш, вони не здогадуються, що тебе так само крадькома охрестили? Чому ж, по-твоєму, мене, сина таких батьків, прийняли до себе на роботу – ще й на таку службу? Чому дядько з тіткою не згнили десь далеко в Сибіру, га?

– Тому, що радянській владі таких, як ти, якраз і треба, – похмуро відповів Юрко.

– Правильно міркуєш, правильно. Ніхто не буде краще служити, як людина з поганим минулим. А дядька Івана з тіткою Оленою залишили у спокої, щоб вони і мене, і тебе, байстрючка райкомівського, щодня нагодували, одягли, ще й до школи спорядили. Щоб не ходили ми попід плотами голодні, щоб не бачили нас таких люди, і щоб не виросли з нас вороги нашої великої радянської країни. Бо могли, Юрку, вирости! Могли! Мене зачали десь у підземеллі, а тебе – після якоїсь партійної гульби. Отак і стали ми братами. Ти – і я.