Розділ «Частина четверта»

– Щ-що?

Юльці перехопило подих.

– Я подумав собі, що навколо в будиночках сусідів уже нема, бо скоро буде темніти. Ну то я піду, а ви собі побудьте разом.

Широко розплющеними, потемнілими від жаху очима Юля дивилася на свого мучителя. Перспектива смерті якось відступила, натомість прийшло розуміння, що вона сидить, прикута рукою до небіжчиці. Раніше Юлька ніколи не була так близько до померлих.

– Що ви хочете зробити?

– Дівчинко, мені ще треба встигнути на автобус. Я ж не піду до Луцька пішки. Там Юрко чекає, Максим Анатолійович. Вони чекають мене!

– Ви що, хочете… Ви хочете, щоб я… тут… сама з покійницею?

– Так! – вигукнув Кириченко і знову засміявся. – Проведеш стареньку в останню путь. Погомоните наодинці, пожалієтеся одна одній. Можу вам свічечку засвітити, щоб веселіше було. Ти ж не боїшся небіжчиків, правда? Свічечка серед ночі догорить, але то нічого. Посидите в темряві до ранку. А там уже я приїду й відправлю тебе до баби і… до Юрка, – Кириченко підняв пальця догори, – він уже там буде тебе чекати. Так-так, на тому світі, бо сьогодні його останній день!

Прикута до небіжчиці Юля відчула, як страх удирається в її серце, як перехоплює подих у горлі, як зводить корчами все її тіло. Думка про те, що Юрко тепер у смертельній небезпеці, стисла їй серце. А усміхнений мучитель кинувся на кухню, щоб за мить повернутися:

– Я приніс вам дзеркало! Так буде веселіше. Може, Гюнтер зі старим Шмойлем встануть з могил і прийдуть до баби побесідувати. Думаю, тобі буде цікаво їх послухати. Коли свічка догорить, вони почнуть питати, за що їх убито.

Інколи час провисає над безоднею невизначеності – неначе металевий трос над проваллям, напнутий альпіністами поміж двома скелями. Ще хвилина-дві – й сміливці зійдуть із твердої поверхні, щоб спробувати посперечатися з ним, часом, із земним тяжінням, зі своїми інстинктами.

Ось вони вбивають у тверду породу своєї відчайдушної впевненості сталеві гаки своєї ж таки гордині – хоч давно відомо, що метал насправді крихкий, як і все інше під Божим сонцем. Залишаючи на березі життя зайві речі, ці відчайдухи якоюсь мірою керуються здоровим глуздом: там, над прірвою (як і на її дні), щоденний мотлох лише заважатиме.

І хто ж залишиться живим?

Про це вони не думають. Кожному здається, що всі інші можуть зійти з дистанції, впасти, пощезнути, не витримати конкуренції. І лише він один силою своєї волі й міццю біцепсів здатен просковзнути над часом, над роззявленою пащекою фатуму, весело махнувши смерті рукою на прощання – бувай, мовляв, у мене ще багато справ. Не до тебе мені.

Та ніхто з них не знає, що письменник, подорожуючи дивовижним лабіринтом роману, уже придумав сюжет, навіть більше – завершив його. А може, навіть і не письменник: відомо ж бо, що коми й крапки в житті ставить сам Всевишній. Отож, ролі розписано, і годинник сумовито бамкає на прощання.

Справді, автор цих рядків, наївно присвоївши собі здатність вирішувати людські долі, насправді не відає, звідки взявся наш сюжет і хто насправді веде сміливців по хиткому тросу життя над часом і над людською марнотою.

То, може, все ще зміниться? Може, від купки тих божевільних шукачів щастя відступляться злі духи, що розривають серця і ятрять душі?

Може, щось у світі зміниться?

Може, світ зміниться?