Розділ «Епілог»

Вузенькою вуличкою, з-під порепаного асфальту якої подекуди виглядала давня бруківка, повільно йшла молода жінка. Хоча надворі й потепліло, вона час від часу непомітно здригалася, ставила на тротуар важку картонну коробку, яку несла в руці, й поправляла волосся. Врешті на перехресті біля міського поштамту перехожа втомилася, знову поставила свою ношу й поглянула навкруги затуманеним поглядом – так, ніби вперше бачить цей куточок міста.

Над будинком міської ради тріпотів синьо-жовтий прапор. Помітивши його, жінка печально всміхнулася: вона поволі звикала до справжніх українських стягів, як і до того, що коїлося в країні. Не ходила на мітинги, що відбувалися на Замковій площі, але щоразу чекала повернення з них свого батька, який вступив до обласного товариства політв’язнів і репресованих. Сидячи на кухні з мамою та бабусею, вони чи то питалися одна одну самими очима, чи то просили: «Хоч би нічого не сталося! Хоч би нічого не сталося!»

Молода жінка на перехресті знову здригнулася, вхопила свою коробку і ввійшла в напівпорожнє приміщення міського поштамту. Зліва біля телефонних кабінок своєї черги чекало кілька парубків, а прямо попереду у великій залі був лише один відвідувач – старенький пенсіонер у великій каракулевій кепці, що прихилився до віконечка й заповнював якийсь формуляр. Коли вона стала позаду, чоловік повернувся до неї й здивовано витріщився.

Жінка звичним рухом поправила волосся.

– Приві-і-іт!

Дзвінкий пронизливий голос із-за віконця привів її до тями. Молода відвідувачка одразу ж упізнала свою колишню однокурсницю, що сиділа за склом у синій уніформі з білим комірцем і терпляче заправляла в чековий апарат неслухняну паперову стрічку. Усмішка працівниці поштамту осяяла порожнє приміщення.

– Юлька! Здуріти можна, то ти?! Я тебе сто літ не бачила! Але, слухай, ти змінилася, я спочатку майже не впізнала, – голосно щебетала знайома. – Сиджу й дивлюся: то наша Юлька чи ні?! Почекай, зараз я дам чоловікові квитанцію, то поговоримо.

Чековий апарат урешті захрумкотів папером, чоловік попереду ще раз уважно поглянув на Юлю, скрушно похитав головою й повільно пішов до виходу.

– А я в своєму райцентрі була б зосталася до старості, але знайшла тут одного мужчинку, – не вгавала касирка. – То вже півроку як вийшла заміж, нам його батьки свою квартиру відступили, машину вже беушну купили. «Фольксваген», уявляєш? Недавно пригнав із-за кордону. Але ти, Юлько, й пофарбувалася! То капець!

– Я сива.

– Що? – не зрозуміла касирка.

– У мене сиве волосся.

В очах співрозмовниці з’явилася тривога:

– Юль, а що сталося? В тебе якесь горе?

– Довго розказувати. Ось тепер мушу трохи дофарбовувати коси. Хай думають, що я неформалка, – печально усміхнулася Юля.

– Ні, то капець. А як твої батьки?

– Живі-здорові, слава Богу.

– Як я рада, що ми зустрілися. Ну, давай сюди свою коробку.

Юля підняла пакунок і з неабиякими зусиллями передала його колишній однокурсниці. Та поставила перед собою, намагаючись розібрати написи на картоні.