У темряві блиснули скельця бінокля. Утім, прилад виявився не надто помічним, досвідчене око в непроглядних сутінках лише за контурами розпізнавало дерева, будівлі та окремі предмети.
Спочатку взагалі було важко віднайти у вічках лінз потрібне подвір’я. Але ось уже в глибині вулиці блиснув тьмяний прямокутничок дверей незграбного хлівця позаду Клавиної хати, а за мить там з’явилася й темна чоловіча тінь. Очевидно, в хліві порався сам господар.
Картинка у вічку дещо змістилася вбік. Тепер було видно хатнє вікно, крізь яке нічого не можна було розгледіти, бо на підвіконні чипів якийсь вазон із лапатим листям. Одначе в кімнаті світилося, можна було припустити, що Марина вдома. В іншому вікні, там, де ще зовсім недавно була кімната небіжчиці, проглядалася лише тоненька стрічка світла. Мабуть, воно падало з прочинених дверей усередині хати.
«Хм, – подумав захований від сторонніх людських очей вечірній спостерігач, – це справжня кімната небіжчиків, адже саме там, судячи зі всього, й відкрито смертельний рахунок у цій кримінальній справі».
Якби чоловік з біноклем був забобонною людиною або належав до тих, хто вірить у всіляку хіромантію, то міг би подумати, що в тій злощасній кімнаті таїться один з тих зловісних порталів до потойбіччя, котрі відкриваються, щоби впустити до пекла чергову жертву. Але спостерігач був людиною цинічною й керувався лише своїми прагматичними потребами. Він також прагнув знайти вхід, але інший – до цілком звичайного рукотворного підземелля, збудованого людьми, як то кажуть, «на чорну годину».
«Цікаво, чи комусь із них, окрім тієї жидівочки, хоч раз довелося скористатися схроном за призначенням? – відіслав у темінь своє запитання чоловік з біноклем, перетинаючи траєкторією свого пошуку вузеньку вуличку. – І чому Ривка не заховалася там від німецької облави?»
Адже входів – два. І якщо перший уже, лаючись на всі боки, розколупує Смаль, то другий десь там, у затишному помешканні Емми Павлівни та її поважного й добропорядного чоловіка, Миколи Петровича.
Подружжя, очевидно, відпочивало після денної метушні. Чорні вікна їхньої хати відсвічували білими фіраночками, якими так пишалася господиня, а біля вхідних дверей виднілося пошарпане взуття, котре зазвичай взувають, ідучи на подвір’я.
Спостерігач вклав бінокль у замшевий футляр. Хвильку подумавши, промацав рукою кишені – чи все було на місці з того дивного краму, котрий ще годинку тому лежав, розкладений на столі, щоб усе потрібне було перед очима, щоб нічого не забути вдома.
* * *Микола Трохимович уже хотів був перетнути занедбані Максові грядки, щоб дістатися до хліва, як помітив Марину. Закутана в стару куртку жінка несподівано з’явилася на ґанку хати й тихенько причинила за собою двері. Зіщулившись від пронизливого вітру, вона почала вдивлятися в темінь, очевидно, намагаючись зрозуміти, куди подівся Максим і що коїться біля хати.
Поява Марини геть не вписувалась у плани Кириченка, мало того – частково руйнувала їх. Він сподівався, що сьогодні все складеться без неї, тому тихо вилаявся і завмер посеред кущів на краю городу. Не кваплячись, обдумував ситуацію.
Тим часом господиня зійшла з ґанку й розгублено покликала:
– Максиме! Ти де?
Їй ніхто не відповів. Очевидно, Смаль міг зачинити двері, або в хліві його не було взагалі.
Здогадка про те, що шаленець міг уже опуститися в лаз у долівці, змусила Миколу Трохимовича задуматися. Показувало на те, що Смаль просувався до мети на кілька кроків попереду, він діяв швидше й рішучіше. Потрібно було й самому щось робити, а тим часом…
…Бідолашна Марина ні в сих ні в тих стояла в темряві посеред подвір’я. У повітрі запахло неприємною сценою між нею і Максом, бо жінка рушила до хліва.
«Зараз піде туди і наробить крику! – подумав Кириченко. – Почне питати, що то за підземний хід і навіщо він Максові». Але замість того, щоб рушити за нею, оперативник несподівано для себе змінив рішення. Тепер він тихенько пробирався уздовж штахетника, щоб обійти садибу Смалів і перейти дорогу.
Навпроти виднівся будинок Емми Павлівни. Там, як і раніше, панувала тиша, так потрібна Миколі Трохимовичу. І там, у тому будиночку, був прихований другий лаз до схрону.
«Цікаво, чи знає ця парочка, що в хаті є тайничок?» – подумав, мацаючи ногами ґрунт, щоб випадково не перечепитися й не впасти.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Десять гріхів» автора Криштальський А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ята“ на сторінці 1. Приємного читання.