Розділ «Частина п’ята»

У темряві блиснули скельця бінокля. Утім, прилад виявився не надто помічним, досвідчене око в непроглядних сутінках лише за контурами розпізнавало дерева, будівлі та окремі предмети.

Спочатку взагалі було важко віднайти у вічках лінз потрібне подвір’я. Але ось уже в глибині вулиці блиснув тьмяний прямокутничок дверей незграбного хлівця позаду Клавиної хати, а за мить там з’явилася й темна чоловіча тінь. Очевидно, в хліві порався сам господар.

Картинка у вічку дещо змістилася вбік. Тепер було видно хатнє вікно, крізь яке нічого не можна було розгледіти, бо на підвіконні чипів якийсь вазон із лапатим листям. Одначе в кімнаті світилося, можна було припустити, що Марина вдома. В іншому вікні, там, де ще зовсім недавно була кімната небіжчиці, проглядалася лише тоненька стрічка світла. Мабуть, воно падало з прочинених дверей усередині хати.

«Хм, – подумав захований від сторонніх людських очей вечірній спостерігач, – це справжня кімната небіжчиків, адже саме там, судячи зі всього, й відкрито смертельний рахунок у цій кримінальній справі».

Якби чоловік з біноклем був забобонною людиною або належав до тих, хто вірить у всіляку хіромантію, то міг би подумати, що в тій злощасній кімнаті таїться один з тих зловісних порталів до потойбіччя, котрі відкриваються, щоби впустити до пекла чергову жертву. Але спостерігач був людиною цинічною й керувався лише своїми прагматичними потребами. Він також прагнув знайти вхід, але інший – до цілком звичайного рукотворного підземелля, збудованого людьми, як то кажуть, «на чорну годину».

«Цікаво, чи комусь із них, окрім тієї жидівочки, хоч раз довелося скористатися схроном за призначенням? – відіслав у темінь своє запитання чоловік з біноклем, перетинаючи траєкторією свого пошуку вузеньку вуличку. – І чому Ривка не заховалася там від німецької облави?»

Адже входів – два. І якщо перший уже, лаючись на всі боки, розколупує Смаль, то другий десь там, у затишному помешканні Емми Павлівни та її поважного й добропорядного чоловіка, Миколи Петровича.

Подружжя, очевидно, відпочивало після денної метушні. Чорні вікна їхньої хати відсвічували білими фіраночками, якими так пишалася господиня, а біля вхідних дверей виднілося пошарпане взуття, котре зазвичай взувають, ідучи на подвір’я.

Спостерігач вклав бінокль у замшевий футляр. Хвильку подумавши, промацав рукою кишені – чи все було на місці з того дивного краму, котрий ще годинку тому лежав, розкладений на столі, щоб усе потрібне було перед очима, щоб нічого не забути вдома.

Микола Трохимович уже хотів був перетнути занедбані Максові грядки, щоб дістатися до хліва, як помітив Марину. Закутана в стару куртку жінка несподівано з’явилася на ґанку хати й тихенько причинила за собою двері. Зіщулившись від пронизливого вітру, вона почала вдивлятися в темінь, очевидно, намагаючись зрозуміти, куди подівся Максим і що коїться біля хати.

Поява Марини геть не вписувалась у плани Кириченка, мало того – частково руйнувала їх. Він сподівався, що сьогодні все складеться без неї, тому тихо вилаявся і завмер посеред кущів на краю городу. Не кваплячись, обдумував ситуацію.

Тим часом господиня зійшла з ґанку й розгублено покликала:

– Максиме! Ти де?

Їй ніхто не відповів. Очевидно, Смаль міг зачинити двері, або в хліві його не було взагалі.

Здогадка про те, що шаленець міг уже опуститися в лаз у долівці, змусила Миколу Трохимовича задуматися. Показувало на те, що Смаль просувався до мети на кілька кроків попереду, він діяв швидше й рішучіше. Потрібно було й самому щось робити, а тим часом…

…Бідолашна Марина ні в сих ні в тих стояла в темряві посеред подвір’я. У повітрі запахло неприємною сценою між нею і Максом, бо жінка рушила до хліва.

«Зараз піде туди і наробить крику! – подумав Кириченко. – Почне питати, що то за підземний хід і навіщо він Максові». Але замість того, щоб рушити за нею, оперативник несподівано для себе змінив рішення. Тепер він тихенько пробирався уздовж штахетника, щоб обійти садибу Смалів і перейти дорогу.

Навпроти виднівся будинок Емми Павлівни. Там, як і раніше, панувала тиша, так потрібна Миколі Трохимовичу. І там, у тому будиночку, був прихований другий лаз до схрону.

«Цікаво, чи знає ця парочка, що в хаті є тайничок?» – подумав, мацаючи ногами ґрунт, щоб випадково не перечепитися й не впасти.