Розділ «Частина четверта»

– Ну добре. Хай буде по-вашому. Ведіть до Клави.

Немічна, очевидно, вже почула голоси. Коли стара Лебезуниха ввійшла в кімнатку, подруга раптом озвалася басовитим сміхом:

– Ха-ха-ха-ха-ха! Доброго здоров’я, Свєтю! Подивись на мене! Я тепер схожа на людину!

– Клавцю, я так переживала. Коли знайшла ту записку під своїми дверима, що ти тут, що тебе сюди забрали… Я геть з ума не зійшла.

– …Та ні, ти подивися, я лежу на ліжку, у справжній постелі. Мене глядять, дають їсти. А якби ти бачила, як мене виносили з хати! Це було кіно! Справжнє кіно! У ванній, уявляєш?! Мене виносять, а вгорі дерева хитаються… Я побачила небо! Справжнє небо!

– …Бозюню милий!

– …Ніби вперше побачила. Воно таке синє, таке глибоке. Ой, Свєтю, ти не уявляєш, вони виносять, а там на вулиці Емма розп’ялася на хвіртці, стоїть, баньками лупає, а нічого не розуміє. Свєтю, уявляєш, ця дурепа вік прожила, а так досі нічого в житті не петрає.

– Клавцю, ти мені снилася…

– Ти мені теж… Уявляєш, вони несуть, а я вже знаю, що то моя остання дорога. Якби ж то мене поховали у ванній! Якби ж вони могли! Щоб не в гріб клали, а у ванну! Я так останнім часом про неї мріяла! Залізти у ванну, напустити теплої води, щоб там було повно ніжної мильної піни, задерти ноги і мріяти…

– Не говори так! – скрикнула стара Лебезуниха. – Мені серце розривається.

– Ні, Світланко, я вже знаю. Коли мене виносили, смерть підійшла, заглянула до мене і так легенько поплескала мене по руці. Мовляв, я вже близько, а ти не переживай, не гризи себе, все якось буде саме по собі. Не треба панікувати, бо насправді вмирати просто. Всі люди вмирають по-людськи, достойно, навіть якщо хворіють – просто відходять. І тільки дурні чманіють від страху. Ти ж, мовляв, мене кликала, ось я тут, бо вже тобі написано йти на суд.

– Клавцю, яка вона?

– Я не вмію тобі пояснити. Але тихо будь. Вона вже тут, вже ніби тут…

Здавалося, Клавдія Огром’як відсторонилася, кудись відлетіла від присутніх людей, що зібралися навколо ліжка. Вона чи то так глибоко задумалася, чи то й справді на якомусь невідомому, непідвладному для людського розуму рівні, спілкувалася зі смертю. Однак обличчя немічної було на диво спокійним, жодна зморшка не здригалася на ньому.

– Навіщо ви це зробили?

– Що саме? – запитанням на запитання відповів Юрко.

– Викрали її звідти, – допитувалася Світлана Лебезун. – Ти уявляєш собі, що буде, коли твій брат про все довідається?

– Зараз поки що не повинен. Це, правда, його дача, може випадково приїхати. Але я й подумав, що тут він якраз шукати не стане. Не додумається, а ми виграємо трохи часу.

– Микола ж не знає, що це ми вивезли Клавдію Миронівну, – зауважила Юля.

– Ой діти-діти, які ж ви наївні. Що, може, збираєтеся шукати золото?