Розділ «Частина четверта»

Юлька запитально поглянула на свого коханого. А той, уперто тріпнувши чубом, заявив:

– Збираємося.

– Навіщо? Ви знаєте, що воно в крові?! У людській крові! Не треба вам цього.

– Ні, ми знайдемо. Знайдемо і…

– …І що? Виїдете в Америку? Хто вас туди пустить?

– Ми віддамо його державі!

– Ха-ха-ха-ха-ха!

Гучний Клавчин бас розтяв тишу, яка на кілька секунд залягла була в кімнаті. Присутні мимоволі здригнулися, а немічна, що повернулася зі свого напівзабуття, не могла вгамуватися:

– Ти чула, Світланко? – захлиналася від сміху паралізована. – Нашу золоту мрію віддадуть коханій радянській владі. Ось і фінал. Весь ґранд-фінал нашої з тобою, Світланко, опери.

Широко відкритими зіницями дивилася на присутніх Лебезуниха. Здавалося, зміст вимовлених слів тільки зараз достукався до її розуму. А розум, розум ніби змертвів, не міг виродити жодної думки, дати жодної поради.

– Ви шкодуєте за тим скарбом? Не смішіть мене, – якось різкувато мовив Юрко.

– …Ні, Світланко, в тому щось є. Кесарю – кесареве! Вони хочуть віддати дияволу диявольське. Слухай, а нехай віддають. Ну, якщо знайдуть, звичайно. Нам же він тепер, той скарб, до одного місця. А ти сама подумай: взяти Ривчине золото – значить іти на смерть. Ні, мені шкода їх, бо то ще діти. Нехай віддадуть і збудуться лиха. Тільки ви, дітки, – немічна звернула свій погляд у бік Юрка та Юлі, – не думайте, що радянська держава радісно прийме ваш дар і погладить по голівках. Ось, мовляв, які хороші, яка свідома радянська молодь! Ні, так не буде. На вас повісять усі гріхи, затягають по міліціях, по допитах. Ви будете писати пояснення і клястися, що невинні. В ліпшому разі вони змусять вас прикусити язики і про все забути. Ось так.

Стара Лебезуниха все ще не могла зронити жодного слова. Сполотніла Юлька зі свого кутка блискучими від збудження очима дивилася на старих-давніх подруг. Тільки зараз вона зрозуміла, що Клавдія Огром’як говорить правду, гірку правду. І лише Юрко був спокійним, його обличчя випромінювало рішучість. Хлопець першим і озвався:

– Треба знайти й віддати. Інакше загинуть люди.

– …Всі ми й так під загрозою, – врешті озвалася Лебезуниха. – Вчора я вкрала в Макса медальйон, подарований Ривкою. Там схема.

У погляді немічної читалося німе здивування.

– Пригадуєш, Клаво, ті слова: «Шукайте в мишіґіна». Ривка нам сказала не мишіґіна шукати, а «в мишіґіна», в нього, тобто в Максима. Коли я про те подумала, то одразу ж пригадала медальйон. Перед німецькою облавою Ривка почепила його малому на шию, пригадуєш? Ще й сказала: «Дивися, Максику, не згуби його! Ця штучка принесе тобі щастя!»

– Як же я не додумалася! – видихнула хвора.

– Ніхто не міг додуматися. Але я відкрила кришечку і знайшла схему. Скринька схована в підземному ході, який з’єднує твою, Клавцю, хату з хатою Емми. Але я думаю, що Макс уже про все здогадується. І Кириченко теж. Максим розрив подвір’я, я ненароком побачила, як твій зять порався в хліві. Він і Микола вже близько, й коли зійдуться – побачите, що буде. Страшно й подумати!

Хвильку подумавши, вона додала: