Розділ «Частина друга»

Світлана Лебезун, в юності – струнка вертлява білявка, обдарована блиском дивовижної зваби і енергійним темпераментом, – тепер дуже любила переглядати старі, зроблені ще за Польщі світлини. Щось у них було таке притягальне: крізь туманець літ жовто-коричневі силуети промовляли шляхетною витонченістю і… здавалося, приреченістю. Немовби скляне око допотопного фотоапарата фіксувало останні миті щасливого безуму веселої молодості цих людей.

Веселої молодості… Еге ж. А в кого вона буває сумною? Навіть найбільший невдаха, навіть людина, котра багато літ прожила в холоді й голоді, з приємністю згадує хвилювання молодих років, якісь власні пориви й солодкі у своїй безглуздості вчинки. Навіть гріхи… Так-так, навіть гріхи молодості здаються зовсім невинними, такими, що не потребують особливого осуду.

А ще ж у Лебезунихи – повно світлин радянського періоду. Великий альбом, поміж сторінками якого лежали стоси знімків, приклеїти які Світлана так і не захотіла, лежав на верхній полиці серванта. Баба Свєтя майже ніколи не розгортала його, а тягнулася до тих старих, порепаних від часу фотокарток.

Їх тоді, в ті далекі солодкі часи робив худющий, неначе закарлюка, поляк Войцех Юстисяк. Та от минули роки, не стало Войцеха, не стало мовби й пам’яті. А на костях фотографчика (так вони з Клавою жартома називали невдаху) виросли півонії – смішний і трохи печальний знак утечі від життєвих тривог і пересторог.

Як же все склалося поміж ними! Як же безглуздо час гортає свій фотоальбом! Бабу Світлану охоплював страх, бо те колишнє життя, поховане під руїнами прикрих обставин, чимраз частіше проривалося до неї забутими давніми голосами. Здавалося, їхні власники встануть усі разом із домовин і почнуть вимагати пояснень, кидаючи в обличчя свої останні звинувачення. Що тоді думати, як виправдовуватися?

Ось Ривка Файнґольд. «Моє чудове золотце», як, бувало, говорила її мати. Пан Юстисяк сфотографував дівчину у півпрофіль. Умів же, клятий, знайти потрібний ракурс та освітлення, був справжнім майстром своєї справи. Безперечно, упіймав, упіймав один із тих промінчиків неймовірної божественної краси, які розривали серця всім отим парубкам, кому довелося бачити цю дівчину. Пригадується, Клавдія Огром’як називала її райською квіткою.

А останнього вечора перед розправою Ривка була вже навіть не зів’ялою квіткою, а нещасною, втоптаною в грязюку рослинкою при дорозі. І гітлерівський вартовий, котрий змусив її по-німецьки розтлумачувати відгомін Світланчиного й Клавиного гріха, навіть не кинув на бідну дівчину оком.

А розтлумачувати було що. Ой, було… Серед бабиних фотознімків бракувало тільки тих кількох сороміцьких, де білі груди й розкинуті на всі боки ноги. Тих, що дивними тривожними птахами іноді вривалися у сни, висвітлюючи сутність пекельної правди.

Чи ж могли вони, найближчі подруги, порятувати Ривку? Здавалося, могли. Навіть придумали, як саме. Лебезуниха часто намагалася пригадати, хто з них уперше запропонував віддатися заради неї на поталу голодним есесівцям. Здавалося, це матиме для баби Свєти якесь надзвичайне значення, бо жертва собою – чи ж не праведний вчинок, чи ж не спроба вимолити в долі хоч дрібку пробачення? А Світлана після довголітніх мрій про забуття хотіла все-таки прощення, бо здавалося їй, що так просто, без жодної ознаки того, що їй пробачено, вона не зможе піти зі світу. І тому житиме вічно у вогні своїх споминів та снів, як у пеклі.

Чи ж виправданим було те все, що вони з Клавою дозволили виробляти над собою чужій офіцерні, а фотографчику Войцехові за їхнім наказом фотографувати, переносячи кумедну триногу фотоапарата навколо клубка сплетених тіл?

Ніби спалах пам’яті, ніби важке фотосвідчення: бліде Клавине обличчя поміж волохатих ніг штурбанфюрера Кравса й німе благання зведених догори очей: гер штурмбанфюрере, ви ж відпустите її, ту бідну жидівочку?!! І регіт п’яного німця: «Гей, фотографе, прошу сюди! Я хочу, щоб ви сфотографували, як оці кучерики відтіняють білизнý мого черева, ха-ха!!!» А за стіною – бідолашна, розбита своїм горем Ривка, яку вивели з гетто, щоб потім, натішившись наївними юними дурепами, знову відвести назад і назавтра таки розстріляти. Вона, може, й не тямить, що діється, лише на вимогу спітнілого чужого солдафона перекладає німецькою млосні уривки вигуків із-за стіни. Вартовий блискає очима, потирає мокрі долоні, бо слова байдужої до всього юдейки, а ще ті звуки розпалюють диявольський вогонь у його грудях. Солдатові дуже хочеться туди – до своїх зверхників, які тішаться з юними красунями, – хоч удома й чекає на нього не менш красива молода жінка… Але вона там, далеко в Німеччині, а він тут, у чужому окупованому місті, повному несподіванок. Він так давно не тулився до теплого розімлілого жіночого тіла. А надворі війна, та ще й хтозна, як усе складеться, якими стежками ходить погибель, і чи доведеться ще йому бодай доторкнутися до…

…Світлана вкотре вдивляється у фотопортрет молодої Ривки, в інші знімки, з яких світяться усміхнені обличчя подруг. Як же їм вірилося, що краса врятує, виведе в країну обітовану, дасть усе – й достаток, і веселість безтурботного існування. Аж ні, першою впала Ривка, хоч була багата й красива. За нею – Орися…

Так, ще ж була в їхній компанії Орися. Не знати чому, але Світлані завжди хотілося порвати фото, на якому вони були зафіксовані не втрьох – а з Орисею Кириченко, їхньою четвертою подругою. Може, тому, що вона їм вродою поступалася, чи що? Не була й потворною, скоріше мала вигляд звичайної вилицюватої дівчини (таких навколо повно-повнісінько) з упертим чіпким поглядом. Звісно, серед подруг не справляла враження, це було очевидним фактом, і бабі Світлані єдиний знімок, де вони були разом, підсвідомо здавався недоречним анахронізмом. Уперто прагнула відклеїти й порвати його. Проте в останню мить руки опускалися – й фото залишалося в альбомі, немов спогад, що була ще й така в них подруга Орися.

До речі, після того жахливого розстрілу жидів несподівано, без попередження, Орися пішла в підпілля й довго не було від неї ні слуху ні духу. Лише потім Клавдія Огром’як через якихось людей довідалася, що їхня подруга підірвалася гранатою в бандерівському схроні. Звичайно, дівчата й раніше здогадувалися, що Орися пов’язана з членами ОУН, але про це не годилося говорити. Ніхто не бажав їй ані польської, ані всіх інших тюрем, куди постійно кидали націоналістів. І ось така страшна погибель.

Та смерть здавалася Світлані Лебезун іще абсурднішою, аніж погибель Ривки, бо які ж принади могли ховатися в існуванні десь у холодних лісах, під землею, а потім у безглуздій смерті, коли навіть погляду співчутливого, як навздогін Ривці, наостанок не буде – тільки глухе безгоміння. Невже не зрозуміло було, коли вступала вона до бандерівців, що всі ці молоді люди, хоч і заховані під псевдонімами, – смертники, що їх замало, аби щось змінити в цьому несправедливому світі. Врешті можна ж було здатися, а не розривати себе, молоду дівку, гранатою. Хіба не все одно, в якій тюрмі жити – в тій, що за ґратами, чи в тій, де нема людського життя, а саме лише існування.

Може, тому й не шкодувала вона за Орисею – просто ця дівчина пішла з їхнього життя назавжди, не залишивши за собою нічого незвичайного. Тільки вперту й незрозумілу свою ідейність, яка, втім, нікому з них не здавалася потрібною й вартою уваги.

Не раз і не два Світлана Лебезун міркувала над тим, що старі світлини могли таїти в собі небезпеку, якби хтось довідався про них. Навіть оця – де всі вони разом із бандерівкою Орисею. Якось у сусідки робили трус люди з відповідних органів і витрусили фотографії, які її чоловік привіз із Колими, де сидів після війни. Після того в сусідній хаті поселилися інші люди, а Лебезуниха не раз тривожно здригалася від думки про те, що сталося.

Тоді відклеїла ту фотографію з альбому, але знищити не наважилася. Тільки поклала там, де було на сірому картоні порожнє місце.

Що ж, саме життя вирвало Орисю з-поміж них.