Розділ «Частина перша»

Ні, йому таки не здалося: десь у хатніх закапелках було чути стогін.

– Марино! – стрепенувся Макс. – Чуєш, Марино?! Вставай!

– Що?! – озвалася заспана жінка й вистромила з-під ковдри розпелехану голову.

– Вставай, кажу. Баба, певно, вмирати буде.

– Яка баба?

Сон іще затуманював розум. Аж тут старечий стогін пролунав гучніше, вимогливіше.

Макс навпомацки шукав босими ногами капці. В оселі, як на те, було темно – наче в домовині.

– Хтось там стогне чи що? – прошелестіла сонна Марина.

– А я чого тебе збудив, га? Дурна телиця! Баба вмирає, хіба не ясно?

– Баба вмирає, – повторила та самими губами й раптом залементіла на всю хату: – Ой людоньки!

Бліда постать зірвалася з ліжка й метнулася до дверей.

Макс нарешті знайшов свої капці і, вилаявшись, рушив за жінкою. Намацавши рукою шорсткий одвірок, гукнув їй услід:

– Не верещи. Краще про золото запитай, поки дуба не врізала.

Стара важко стогнала на своєму ложі. У скупому світлі лампи, яку ввімкнула Марина, інтер’єр кімнати був напрочуд химерним: старий облуплений стіл, на ньому – дерев’яні двері, пофарбовані вицвілою блакитною фарбою і вкриті пошарпаним матрацом, а вже зверху – огрядне бабине тіло. Ноги, накриті заяложеним простирадлом, – догори порепаними пальцями, гостре підборіддя – туди ж. У грудях старої, здавалося, грали оргáни, озвучуючи простір навколо чудернацьким багатоголоссям.

– Тьху, як тут смердить! – знову лайнувся Макс, не бажаючи переступати поріг. – Запитай, чого вона хоче.

– Мамо! – схилилася над незворушною бабою Марина. Протираючи очі, запитала: – Мамо, ви чуєте?

Стара, здавалося, хотіла щось вимовити, її потріскані губи витягнулися назустріч доньчиному обличчю. Вуста помітно тремтіли.

– Чого мовчите? – прогугнявив чоловічий голос позаду. – Вмирати, може, будете?

Бабині губи ворушилися.