Розділ «Частина четверта»

Шаленець…

Оперативник ніяк не міг збагнути, чого в Максові більше – тваринного страху чи такої ж тваринної ненависті, яка межує з дикою сміливістю. Десь там, в його нутрі, жевріла іскра, з якої щомиті міг визріти вибух непрогнозованої енергії. Наче вулкан, що спить до якоїсь миті, аби потім виплюнути каміння й лаву.

Микола Трохимович, подумки розвиваючи свої логічні побудови, вже бачив, що в цій історії центральними особами є не колишні веселі дівиці, а також і не покійники навколо хати на цій сповненій старими людськими гріхами вулиці, – а цей ось громадянин Максим Анатолійович. Макс, котрий, очевидно, тільки-но починає розуміти, що саме на ньому зійшлися клини всіх тих пекельних подій.

Мишіґін!

«Шукайте в мишіґіна!»

Це ж треба так влучно назвати його!

Так, Войцех Юстисяк, старий фотографчик, також почув і правильно зрозумів ті слова юдейки, що йшла на смерть. Він же й наголосив Миколі Трохимовичу, що мишіґіном постійно називали малого Максимка за його навіжену вдачу.

Хм, справа була побудована лише на домислах і здогадках, нічого певного в ній Микола Трохимович не виокремлював. Хоча… Хоча загальна картина вже почала вимальовуватися.

Ну от, наприклад: чиї ж усе-таки останки запопадливий Смаль знайшов на подвір’ї? Войцехові?

Наївна людина… Тіло фотографа зараз лежить у міському морзі. Можливо, його саме зараз оглядає судмедексперт на пару з міліцейським слідчим…

Загалом, старому вже давно пора було вмирати. Просто пора. Він і так вдосталь нажився, вициганив у долі копу літ. Щоправда, Микола Трохимович не вважав би таке життя надто щасливим: ховатися в Радянському Союзі під чужим прізвищем? Це важко. Це все одно, що ходити по мінному полю без міношукача. Боятися, що яка-небудь Лебезуниха впізнає тебе й донесе куди треба. Дивно й так, що не зустріла де-небудь на вулиці, місто ж маленьке. А якби зустріла? Далі – тюрма без варіантів. У ліпшому разі ти – шпигун закордонної розвідки, в гіршому – буржуазний націоналіст, який заховався від органів правосуддя. Наприклад, польський буржуазний націоналіст, який прагне відтворити велику Польщу «од можа до можа» з відповідним поваленням радянської влади. Під таку версію можна навіть «банду» придумати, записати в терористи друзів та сусідів Юстисяка. Але навіть якщо просто відмахнутися й звинуватити чоловіка в порушенні паспортного режиму – все одно життя не буде.

Утім, казанок на плечах у фотографчика був таки міцним. Не лише витримав кілька ударів точилом (жінки – істоти небезпечні, однак для доведення роботи до кінця їм часто бракує прагматизму), але й додумався замість себе вкласти в могилу старого Шмойля. Та й везіння ж… Може, дотумкав своєю макітрою, що дівки в шоковому стані, що в темряві не впізнають і загребуть, аби швидше…

Як усе просто…

Ніяких таємних груп.

Ніяких секретних стратегій.

Ніякого антидержавного заколоту.

Просто гризня негідників за право жити.

Ось Клава та Світлана, дві красиві хвойди – хитрі й підступні. Вони вже пережили перших совєтів і німців (на відміну від обох своїх подруг). Ними керують рефлекси й це, можливо, – єдиний рятунок.

Ось хтивий чолов’яга, який просто хоче з ними спати, бо має дуже цікаві фотографії. Ну скажіть, хто б не захотів залізти в ліжко з двома такими лялечками, поберкицькатися з ними? Тим більше, що Клава й Свєтя – не святі. Легко йдуть не лише на флірт, а й навіть на вбивство. Одначе Войцех не збирається вмирати, він хоче пережити перших совєтів, німців і других совєтів. Хоче, але… Тільки ворони живуть по триста літ.

Ось маленький нервовий хлопчик, який навіть не підозрює, що став золотим ключиком до такого бажаного, омріяного щастя. Ключиком до іншого світу.