Розділ «Частина четверта»

Микола Трохимович міг би побитися об заклад, що Клавдію Огром’як вивезли саме цією автомашиною. Перехняблена сіро-голуба «буда» стояла лівим переднім колесом у калюжі, а правого не було зовсім – хтось уночі, очевидно, вкрав його.

А попереду – там, куди дивився покоцаний радіатор «газона», – зяяв проломом паркан із частково розікрадених бетонних блоків, і саме туди вела добре в’їжджена колія. Справді, навіщо брати путівку, обминати склади, їхати повз вахту, повз балакучу тітку в будці при воротах, коли можна, гепаючи казенними амортизаторами, вибратися на ґрунтівку, що за огорожею, і…

– Де водій?! – з явною погрозою в голосі запитав Микола Трохимович.

Директор бази вкотре витер хусточкою лискучий лоб і, скоріше, простогнав, аніж вимовив:

– Та він теє… В каптьорці він. Спить. Уже третій день готовезний валяється. Ну… в запої.

– В запої, кажете?!

– Ну в запої, – знову простогнав чолов’яга. – Що я можу зробити? Півроку може бути як людина. Працює, розумієте, зарплату додому жінці несе. А потім – р-раз, і труп трупом, його вже домкратом не піднімеш.

– Він знає, що колесо вкрали?

– Де там. Я сам уперше бачу. Це, мабуть, нинішньої ночі. Ох, з тими злодіями справжня біда: нічого не можна на подвір’ї заставити, все тягнуть додому.

Микола Трохимович зміряв співрозмовника поглядом:

– А ви хоча б розумієте, що фургон їздить по місту без вашого відома?

– Та чому ж ні?! – якось безтурботно всміхнувся директор бази. – Він же ним по горілку їздить. Розумієте, коли вже глибоко заходить у запій, то де ж йому пішки дійти. Десь упаде та й засне в зілляках. Не здужає. А «газончиком» він потихеньку он тією дорогою, – директор показав пальцем на колію в траві, – переїжджає до Дубенської траси. Десь там у нього є знайома самогонщиця. Приїде, вилізе з кабіни, отовариться – і назад. А п’є вже тут, у каптьорці. Або часом і в кабіні…

Викрадати в невеличкому Луцьку автофургон – затія, що межує з ідіотизмом. Коли навіть усі до одної друкарські машинки пораховані й зафіксовані (як, до речі, і їхні власники), то про буду на колесах і говорити нічого. Один дзвінок у ДАІ, кілька фраз – і захеканий служака з фуражкою під пахвою вже подає тремтячими руками список автофургонів і поспіхом віддрукований секретаркою розклад їхнього виїзду з підприємств.

І все-таки вони зробили це. Зробили граціозно, з фантазією.

Якісь люди обвели Миколу Трохимовича навколо пальця, розіграли його, мов наївного школяра. Зрештою, чому тільки його? Всіх розіграли.

Скажімо, цього телепня-директора, який навіть не відає, що насправді вже не очолює своєї бази, що в ізоляторі міськвідділу внутрішніх справ прибиральниця миє підлогу в його майбутній камері, гидливо збираючи мокрою ганчіркою вибиті зуби попереднього ув’язненого.

Або цю зануду, Максимову сусідку Емму Павлівну… Микола Трохимович навіть відчував якусь моральну компенсацію за ту поразку, адже спершу обманули не його, а цю всюдисущу особу з її феноменальним талантом усе бачити й чути. Очевидно, хитра Клавка сказала крадіям: «Дивіться, будьте обережні, там на вулиці стоїть сексотка Емма, і завтра вона настукає куди треба»…

Микола Трохимович подумки похвалив того працівника органів, котрий узяв на олівець Емму Павлівну. Знахідка! Вся вулиця – під її невсипущим оком! Якби тільки ще цій жіночці можна було хоч трохи клепки в голову добавити – ціни б їй не було. А так… Ну що це за робота, коли звичайна профура може «вирубати» інформатора на кілька місяців.

…Звісно, надули й Макса. О, зникла теща наробила зятеві нових клопотів, нічого не скажеш. Коли вони ввійшли в порожню Клавчину кімнату, Микола Трохимович поглянув у вічі Максимові – й побачив там дві чорних криниці страху. Він також помітив, як нервово сіпнулися міцно стиснуті Шмойлеві кулаки, ніби цей чолов’яга збирається зацідити Миколі Трохимовичу прямо поміж очей.

Мабуть, мріє про це.