Розділ «Частина четверта»

– А я й не порівнюю, – нервово перебила баба Клава. – Їх неможливо порівняти. І не варто, бо то – дві руки одного сатани, права робить одну роботу, ліва іншу. Тільки от гестапо вже нема, воно засуджене і прокляте всім світом. А ті, що прийшли на його місце, – залишилися. Вони пролізли скрізь, вросли серед нас – як пирій на городі. Вони заглянули в кожну хату, промацали кожну кишеню і наплювали в кожну душу. Я не про себе: є люди порядні, й вони живуть тепер, як у страшному сні. Ніби від голоду не вмирають, але й людьми теж не є, бо волі хлібом не заміниш.

Стара голосно плямкнула губами і далі снувала павутину своїх роздумів:

– От ви дивитеся на стару хвойду, яка вбила того поляка, спала з німцями… і з совєтами, до речі, теж. А дайте-но мені відповідь на таке запитання: що мені, простій жінці, ще треба було зробити, аби прожити по-людськи, га? Вийти на парад і кричати: «Слава рідній партії»? Може, розвалити церкву? Донести на сусіда?

Така відверта бабина сповідь, очевидно, вразила присутніх, бо ніхто з них, здавалося, не міг і пари з уст випустити.

– …А я багато не хотіла! Тільки бути ситою, добре одягнутою, радіти, танцювати. Щоб мене любили заможні й красиві чоловіки, щоб вони мене носили на руках, говорили приємні слова. Бо я була красива, дуже красива. І жити хотіла для краси, а не для тієї мерзотної сірятини, якою є наше з вами життя. Ми вже стільки років живемо в багні. Наші вороги змінюють одне одного, а ми все мізкуємо, що краще – переспати з ворогом чи лизати йому чоботи!

Перевівши подих, Клавдія Огром’як заговорила з ліжка вже спокійніше:

– Що ви зробите, не було й нема в мені патріотизму. Я народилася такою. Мене не запишете до підпілля і не покличете до повстання, бо я хочу дармової розкоші й красивого легкого життя. І таких людей багато. У світі й посеред нас їх тьма-тьмуща. Такі, як я, коли хочете знати, є легкою поживою для будь-якого окупанта.

Немічна опустила повіки.

– …Була в мене колись подруга Орися. Її прізвище Кириченко, до речі. Пішла в ліс і стріляла в них. Вона з купкою собі подібних мерзла в сирих ямах, щоб потім вилазити і мстити… Прожила праведне життя, бо хоч і сказано в Писанні «Не убий», воювала зі злом, розумієте? А це велика різниця.

У короткі паузи поміж бабиними роздумами вривалася тиша.

– Воювати з дияволом! Ви тільки вдумайтеся… Для цього потрібен великий страх, і велика відвага! І велике розуміння усіх його личин, щоб знати, куди стріляти! Що таке – ми зі Світланкою? Просто сміття на його шляху… А ми ж то, в принципі, теж були проти сатани. Ми просто хотіли вирвати з його кігтів оту бідну жидівочку – оту чисту безгрішну дівчину, яка… Я вже тепер думаю, що вона, мабуть, так спокутувала за гріхи свого оточення – вона, бідна, згоріла, як бенгальський вогонь. Її розтоптали в такому віці, коли Ривка ще навіть не розквітла, ще не стала з рожевого пуп’янка розкішною квіткою. А могла би прикрашати світ, могла б робити добро, щоб якось вимолити в Бога прощення за ту купу багнюки, серед якої розцвіла.

Стара зітхнула. Було помітно, що говорити про своє минуле не дуже просто, воно мучило, ятрило її серце.

– Інше діло – Орися. Та стріляла дияволу просто в серце. Та кидала в його пельку, заюшену кров’ю наших людей, гранати. Щоб та ненасить, врешті, нажерлася… Ви читали Святе Писання? Якщо читали, то знайте: ото вона взяла свій хрест і понесла на гору Голгофу, і ото ми стоїмо на узбіччях і кричимо «Розіпни!», щоб її прибили цвяхами до хреста. І ото вам притча для роздумів про ворогів – про тих ворогів, котрі – вороги для самих себе. Ви прочитайте Писання. Там є й про нас зі Свєтьою, і про бідну Ривку, і про вас теж є…

…Паралізована урвала свою мову й перевела дух.

– Ви тільки подивіться, як звело нас – таких різних – на одній вулиці. І як ми вийшли з того дитинства у світ, і які дороги нам судилися. Знаєте, серед тих подруг я часом заздрю Орисі, бо її дорога збулася, і життя збулося. Воно, як небесний вогонь, – освітило й зігріло нас. І вже мені від того простіше. Мені стає легше від думки, що десь є кращі люди. Розумієте, кращі! Є безкорисливі, що за їхнім світлом не так помітне оте наше гидотне існування.

Баба раптом стрепенулася:

– А часом – ні, не заздрю Орисі Кириченко. Коли подумаю, кого вона привела у світ, хочеться вовком вити! Це несправедливо, так не повинно бути! Орися не могла таке заслужити в Бога, не могла…

– Ви вірите в Бога? – почулося тихе запитання.

– Ні, не вірю. Знаю, що він є. Але… не вірю, бо… бо якби вірила, то, певно, прожила б інакше.

На квадратовому подвір’ї бази густо поросли бур’яни. З усіх боків зяяли чорні отвори відкритих гаражів, біля дверей валявся різний металевий лом від списаних автомобілів. Біля одного з таких гаражів стояв пошарпаний вантажний «газон».