Розділ «Частина четверта»

– Чим?

– Він погрожував, що піде в КГБ і розкаже совєтам про наші зв’язки з гестапо.

– Ви співпрацювали з гітлерівцями?

– Ми з ними спали!

В кімнаті запала тиша. Але тільки на мить.

– Вас, Клавдіє Миронівно, важко зрозуміти. Ви що, не перебирали чоловіками?

– Як коли…

– А німці? Це ж вороги! Як ви могли?!

– Вороги?!

Баба раптом розреготалася.

– Ви хочете поговорити про ворогів?

– Не завадило б.

– Добре, поговоримо про ворогів. Тільки я не знаю, з кого почати. Може, з власної доньки, га? З мого дорогого зятя? Чи повернемося до клятих нацистів?

Розмова вже зачепила бабу за живе. Її очі перестали блукати стелею.

– Ви помітили отого підозрілого типчика, Миколу Трохимовича, що вештається навколо? Ну, того кагебіста. Скажіть, хто він: ворог чи ні?

Відповіді не було. Тобто стара не почула відповіді на своє запитання.

– Ворог! Лютий ворог, хоча є таким самим українцем, як і ми з вами. Його батьки й діди були з того самого тіста, що й ми, їли той самий хліб і закушували тим самим салом. Але дитинка… Де тільки ступить – там сіє зло. І працює той ваш Микола Трохимович в установі, яка сама по собі є зло. Уособлення зла. Може, неправду кажу?

Проте в кімнаті стояла тиша. Тільки звуки знадвору порушували її.

– Скажіть мені тепер, чим ця контора відрізняється від німецького гестапо? Може, її працівники гуманніші, добріші? Може, вони справедливіші, у своїй роботі керуються законами, конституцією? Прості німецькі солдати, коли ввійшли в Луцьк, так і називали її – «русіш ґестапо». Одні наступали, вішаючи людей на стовпах, а інші тікали, покинувши гору трупів у Луцькій тюрмі. Потім – навпаки. Одні одного варті.

– Знаєте, не варто порівнювати…