Розділ «Частина четверта»

У кімнаті запанувала тиша.

Здавалося, Клавдія Огром’як заснула, її непорушне обличчя, як і завжди в подібних випадках, не віддзеркалювало жодних емоцій. Лише розмірене дихання свідчило: у цій закам’янілій людині ще жевріє життя. Долаючи страх, що підступав усе ближче й ближче, Юля роззирнулася навколо, шукаючи хоча б якогось ефемерного шансу на порятунок. Та його не було. Не було хоча б тому, що тепер дівчина була прикута до цього важкого немічного тіла, дітися від якого нікуди.

Що ж… Сподіватися на милосердя від Юркового брата не було жодних підстав. Уся постава цього похмурого чоловіка, котрий посеред кімнати уважно розглядав Смалів медальйон, свідчила про його лихі наміри. Юлька згадала той страшний погляд, який вона одного разу вже відчула на собі – коли обидва названі брати посварилися між собою, а вона стала випадковим свідком. Микола Кириченко тоді глянув – ніби за горло здушив.

Дівчина згадала той випадок – і здригнулася усім тілом. А може, здригнулася від чогось іншого?…

Від чого ж?…

Виплутавшись із тих похмурих думок, Юля відчула щось незвичайне. Щось таке, що не вкладалося в її розбурхану свідомість, що враз відігнало страх неминучої розправи кудись на другий план. Дівчина прислухалася до всього, що відбувалося навколо неї.

Щось діялося!

Що це було???

Юля не могла повірити в те, що відчула. Але… але воно знову сталося. Невже??? Невже це можливо, щоб…

Наручники на її правій руці здригнулися!

Ще раз!

Бабина рука ворушилася!

Краєм ока Юлька помітила, як задерев’янілі пальці Клавдії Огром’як повільно зігнулися у фалангах, ніби стара намагалася стиснути їх у кулак. Тоді випрямилися й знову зігнулись.

Дівчина крадькома, щоб не помітив їхній мучитель, котрий сопів над медальйоном, поглянула на паралізовану. Бабині повіки повільно піднялись – і Клавдія Огром’як довгим пронизливим поглядом уперлася прямо в її очі.

«Нічого не бійся! – виразно промовив той на диво спокійний погляд. – Нічого й нікого не бійся!»

– То, кажете, я нічого вам не зроблю? – бадьоро зауважив Микола Трохимович, підвівши очі й запхавши в кишеню злощасного медальйона. – Ще й як зроблю. От тільки знаєте, про що думаю…

– Про що ти, вилупку, можеш думати? – перебила ту мову зі свого ложа баба Клава. – Ти ж однією ногою уже в могилі!

– Я?!

Недобра посмішечка, здавалося, не сходила з обличчя Кириченка.

– Не смішіть мене.