Розділ «Частина четверта»

– А пригадуєш, як тоді впала у фойє «Театрального»? Навколо стільки негідників, гультіпак, різного п’яного бидлечка?! Знову хтось причепиться до тебе.

– А ти навіщо? Захистиш мене!

– То що ж я – битися з ними буду? Хочеш, щоб у міліцію мене забрали?

Широко розплющеними очима дивилася Емма Павлівна на свого чоловіка. «Ти мене не любиш! – виразно читався в них німий докір. – Ти мене ніколи не любив! Ти – не людина, а істота!» І тоді Микола Петрович остаточно відступив зі своїх позицій.

– Ну добре-добре. Разочок підемо. Ти ж не подумай, що мені шкода грошей. Просто я боюся, що нас не так зрозуміють там. Але я вже знаю, що ми зробимо. Скажемо, що в нас ювілей. Ну якась річниця з часу одруження. Думаю, ніхто цього перевіряти і так не буде. А ми тихенько підемо й проведемо час.

– Ти навіть не знаєш, коли та річниця, – озвалася дружина.

– Знаю чи не знаю, то вже діло десяте. Скажемо, та й усе. Щоб відчепилися.

– А вони не відчепляться, – раптом заскиглила Емма Павлівна, неначе мала дитина, і в Миколи Петровича остаточно опустилися руки. Тепер він зовсім не уявляв, що робити далі.

Втім, у ніжному серці його дружини все якось відразу перегоріло. Ресторанний блиск відступив кудись углиб свідомості, зла буржуазна істота, що вимагала м’ясного салату й ікри, гульбищ і розтління, пощезла, неначе ранкове марево, а наперед виступили химерні тіні. О, це були погані тіні, вони одразу не сподобалися Еммі Павлівні. Від них віяло чимось холодно-тривожним.

Старі подвір’я зазвичай нагадують про минуле. Навіть дачні: у кожній штахетині живе спогад про те, яким гвіздком ти її прибив. У кожному деревці, в заглибинках його кори – помах твоєї руки, що білила її колись давним-давно білим вапном. Якщо господар, від’їжджаючи, недбало кинув залізяку біля фанерної прибудовки – вона залишиться тут іржавіти навіки, щоб нагадати про той найсолодший час. Чому найсолодший? Бо кожному відомо, що минуле завше є кращим від майбутнього. І навіть якщо сусіди поміняли собак, або старі пси померли й народилися нові енергійні щенята, то їхній настирливий гавкіт нагадає про те, що світ не є порожнім і хаотичним, все тут обертається за своїми давно усталеними законами. І на кожного чоловіка є свій пес, котрий повинен гавкнути.

Микола Трохимович входив у власне дачне обійстя саме під такий собачий хор. Коротколапе чорне створіння з жовтими відмітинами над очима причепилося до його підошов, намагаючись вкусити або хоча б налякати цього незвичного чужого чолов’ягу. Втім, за мить воно збентежено відскочило вбік, налякане дивним крижаним поглядом цієї незнайомої людини.

Собаки не завжди є просто собаками. Вони дуже часто розуміють і відчувають людей краще, аніж ті самих себе.

Собаки, на відміну від людей, можуть насправді бачити смерть. Вони впізнають її одразу. Смерть лякає чотириногих, адже вона не лише собача, вона – одна на всіх. Пси добре усвідомлюють, яка важка й безперервна в неї косовиця. І коли, проходячи повз (або пролітаючи вулицею, немов «швидка допомога»), смерть недбало осипає псяче товариство незвіданими крижаними страхами, ті виють. Так вони розповідають світові про майбутнє кожного з нас.

Миколу Трохимовича собаки не цікавили. Він, озирнувшись навколо, зразу ж рушив до низенького хлівця, щоб довідатися, чи й справді інтуїція підказала йому правильну розгадку ребуса про викрадення Клавдії Огром’як.

Єдиного погляду вистачило, щоб ті підозри підтвердилися. Нової ванни, купленої завдяки зв’язкам із завідувачем магазину господарських товарів, у хліві не було. Господар невеличкого обійстя озирнувся і побачив її під вікном дачного будиночка. Отже, спритники навіть не доклали зусиль, щоб заховати цей предмет розкоші від чіпких очей випадкових злодіїв.

Микола Трохимович зрозумів, що він таки знову недооцінив Юрка. Ще раз поглянувши на білу чавунну посудину в розтрощеній дерев’яній упаковці, оперативник пообіцяв собі, що це останній недогляд, уже остання його халатність у цій заплутаній історії, в цьому ланцюжку несподіваних подій.

Як же було зразу не здогадатися?! Ця клята ванна, точніше, нав’язлива думка про неї – все це кружляло навколо нього від тієї хвилини, коли стало зрозуміло, що тещу Максима Смаля викрадено. Ні, Миколу Трохимовича анітрохи не здивував той химерний вибір засобів для крадіжки. Мабуть, по-іншому немічну взагалі неможливо було б крадькома винести з хати. Та ще й мимо пильноокої Емми Павлівни.

Ще раз поглянув на ванну. Чим не човен Харона? Трішки, правда, модернізований…

Оглядаючи автофургон, викрадений з-під носа пияка-водія, він тоді думав… так, він думав про ванну, бо вже тоді якийсь таємничий потойбічний голос підказував, що все це зухвальство якимось чином було пов’язане з його, Миколи Трохимовича, особою. Він відчував, що кермо розслідування час від часу вислизає з рук, а справа розвивається мимо його волі. Це збивало з пантелику.

Клята ванна… Звідки вона взялася на оцій арені подій, у розіграші оцієї драми? В якийсь момент оперативник виразно побачив її в уяві й одразу зрозумів, як витончено його обвели навколо пальця. Юркові треба було віддати належне: мізки у хлопчини працювали! Але на кожен ребус є своя розгадка. А на кожну хитрість – гідна відповідь.