Розділ «Частина четверта»

– Здуріла! Тобі можуть одразу стільки не дати.

– То післязавтра підемо ще раз.

– Нас можуть неправильно зрозуміти. Подумають, що є якась причина. Це дуже підозріло, Еммо.

– А в мене є причина. Я хочу веселитися. Хочу тратити гроші!

– Але ж ми збирали їх… – спробував якось рятуватися від цієї нової напасті Микола Петрович. Йому здалося, що світ раптом почав котитися до прірви. Треба було погамувати жінку.

– А для чого збирали, га, Микольцю? Для чого? Що будемо купувати?

– Ну, не знаю…

– От і я не знаю. А зате недоїдаємо, ходимо в дранті. Кожну копійчину несу до ощадкаси. І що з того?

– Ну, може, колись купимо.

– Що купимо?

– Машину!

Ця рятівна думка прийшла сама собою – невідомо звідки. Миколі Петровичу відлягло від серця, бо тут уже, тішився він, Еммі Павлівні дітися нікуди. Аргумент був залізним! А оскільки люди чекають у чергах на купівлю автомобіля роками, то його дружина за цей час угомониться, порозумнішає.

– Здам на права, – додав переможно.

– Знаєш, коли це буде? – в’їдливо зауважила дружина, і Микола Петрович таки впевнився, що світ надколовся остаточно. – Поки дочекаємося, станемо такими, як оцей’о! – і Емма Павлівна тицьнула пальцем у зображення Леоніда Ілліча, яке все ще виднілося на екрані.

– Думай, що говориш! – сердито зауважив чоловік, мимоволі виструнчившись у кріслі.

Жіночка здригнулася, бо зрозуміла, що у своїх нерозважливих висловлюваннях зайшла трохи задалеко. Це все ж таки не дядько з вулиці, а сам генеральний секретар! Не можна було собі дозволяти таких небезпечних слів. Але хижа буржуазна істота вже встигла встромити свої кігті в її серце, звір вовтузився десь усередині й вимагав дій.

– І зніму! – заявила Емма Павлівна. – Он Клавка могла гуляти?! Могла! Все життя волочилася по ресторанах, а я що, гірша?

Микола Петрович роздратовано поглянув на дружину. Він завжди розумів, що сусідство з Клавою Огром’як рано чи пізно дасть свої чорні отруйні плоди. Розтлінний спосіб життя – то страшна інфекція, що передається не гірше від грипу. «Тьху, про що вони тільки думають своїми курячими мізками?» – подумки гнівався чоловічина. Але ображати Емму Павлівну не хотілося, тому він стримався і лише зауважив:

– Ти ж не любиш ресторанів…

– Ні, люблю! – вперто вигукнула жіночка.