Розділ «Частина четверта»

Може, це була єдина радість у житті Марини? Цей спогад і справді зігрівав її.

А тепер… Крізь верхній кутик віконної шибки до кімнати заглядало глибоке синє небо, котре вже поглинав темнуватий вечірній фіолет. Інший куточок, неначе латкою, був запнутий розмитими обрисами крони дерева. І лише низ вікна світився жовтим багатогранником – то слабеньке світло вуличного ліхтаря пробивалося, щоб розфарбувати цей уявний витвір жіночої фантазії.

Взагалі Марина ніколи не була схильна до сентиментів, її дні були жорсткими, неначе добре влежані на печі сухарі. Тепер, коли таємне стало явним, коли мати відкрила правду, вона розуміла, що народилася в лиху годину, навіть не годину, а в секунду – таку лиху, що годі й уявити. І тепер… Була немов підвішена поміж життям і смертю, й та зловісна секунда розрослася на все Маринине життя, і стало те життя безкінечною гризотою, щоденним сум’яттям і якоюсь безглуздою мукою.

Ні нормальної освіти, ні роботи такої, щоб не було соромно перед іншими. Ні дитини, як у людей…

Еге ж, і справді – чомусь не було у них з Максом дітей. І якось навіть… навіть не могло бути. Скидалося на те, що їхній шлюб супроти всілякої життєвої логіки не передбачав цього – хоча Марина й усвідомлювала, що в таких справах усе дуже часто відбувається так, як велить доля. Вродиться – і, будь добра, виховуй.

Але не в них з Максом. Не веліла їм доля. Питання про дитину ніколи не виникало між ними навіть у розмовах. Марина вловила себе на думці, що ані їй, ані чоловікові ні разу не заболіло відчуття того, що роди Огром’яків і Шмойлів завершаться назавжди. Можливо, й родинна лінія того нещасного німця, який виявився їй батьком, також. Не залишиться на Землі жодного нащадка, а можливо, й жодної людської згадки, ані одного доброго слова про них.

Неначе якась гілка у кроні людського дерева всохне й відпаде, а в лісі ніхто цього не помітить.

Марне життя й сумні перспективи. Точніше, жодних перспектив. Марина приклала долоню до скроні й відчула, як б’ється під пальцями тоненька жилочка пульсу.

Отже, вона ще жива. Встає, снідає, обідає, вечеряє і лягає спати. Отже, дні ще проминають, мов шпали залізничної колії – однакові й сірі, потріскані від життєвих морозів і спек. Отже, вони ще мигтітимуть, а вона існуватиме. Макс щоранку йтиме на роботу, а ввечері вертатиметься. П’яний або навіть тверезий, але завжди похмуро-злий, щомиті готовий ударити, принизити, якщо якесь Маринине слово здасться йому лихим або невчасним.

«Навіщо я його вибрала? – подумала жінка при вікні й тут же гірко всміхнулася сама собі. – Але хіба ж я його вибирала?»

Марина й справді Макса не вибирала. Цей дивний чолов’яга неначе весь час існував поряд, ріс недалечко, щоб вирости й остаточно завершити замкнуте коло її життя. Неначе доля надумала по-злому жартувати, спочатку вкоївши моторошний факт її народження, а потім давши дівчинці біографію без просвітку. І Макса на додачу.

Чому Смаль вибрав її? Цього Марина також не могла пояснити. Не було на те явних причин, як ніколи не було між ними ні особливих симпатій, ані любові. Як не було нічого доброго, такого, що могло б об’єднувати. Але вони й не розходилися – ось такий парадокс.

«Подам на розлучення!» – всоте подумала Марина. Завжди повторювала цю думку, неначе заклинання, неначе кидала до рота пігулку цитрамону.[18]

Спочатку допомагало, потім – уже ні. Свідомість, розпалена тривожними думками, звикла й до цього.

«А може, й справді?»

Залюбки пішла б з цієї хати, котру не відчувала своєю, від цих людей, котрі теж чомусь не були їй рідними. Ось невідомо куди зникла паралізована мати, а в Марини, здавалося, в серці не здригнулася жодна жилочка. І не тому, що за такою немічною потрібно доглядати – а це справа не з приємних.

А чому?

То ж рідна мати все-таки!

Це питання стояло в ряду багатьох інших, на які в Марини відповіді не було. Відчувала тільки, що зі зникненням Клавдії Огром’як їй стало якось… легше.

«Може, взяти й розвестися?»