Жінка при вікні подумала, що навіть осудити такий її вчинок буде нікому, бо не було навколо неї знайомих, подруг, які б цікавилися нею, могли хоча б попліткувати або скрушно мовити: «Стільки років прожили, а взяли й розійшлися на всі чотири боки».
Раптом уявила себе одну – без нікого. Одну-одиноку, і не в цій похмурій хаті, а, скажімо, десь-інде. Наприклад, у гуртожитку шовкового комбінату, місце в якому якраз пропонували, вербуючи жінок на роботу в новозбудованих цехах на околиці міста. Так-так, у гуртожитку, подалі звідси!
Уявила, як приходить з роботи в кімнату, де немає жодних предметів з цієї клятої хати. Жодних! Немає Макса, а разом з цим – страху, потреби з ним говорити, бути в одному приміщенні, спати в одному ліжку, дихати одним на двох перегаром. Немає паралізованої матері. Врешті нема отого минулого, яке, неначе похмурий привид, мовчки стоїть у кутку в очікуванні чогось… чогось немилосердно неминучого. Нема навіть оцього вікна з одним і тим самим пейзажем, який також обрид.
«Може, кинути Макса, кинути інститутську швабру й попроситися на комбінат? – подумала Марина. – Там буде не гірша зарплатня, ліжко в гуртожитку, навколо з’являться якісь нові люди. Чи можна отак почати нове життя?»
Жінці при вікні подумалося, що нове життя вже не складеться, бо занадто чіпке старе. Але в цеху, де працюватиме чимало жінок, можна буде в балачках з ними хоча б забутися – на мить, на кілька днів, а може, й на якісь місяці.
Знову уявила собі, як приходить з роботи в кімнатку, де ліжко з металевою сіткою вкрите смугастим зеленим коцом, де на стіні висить поличка з нехитрим жіночим скарбом – наприклад, з якимись духами, які вона собі купить із першої зарплати. Уявила білу фанерну шафу на два відділення, в одному з яких – пательня, каструлі й тарілки, а в другому – плащ, кілька суконь, туфлі на свято знизу в куточку. І алюмінієвий вішачок на внутрішньому боці дверей, на якому вона вішатиме свій халат перш ніж лягти спати.
Звідки, з яких підвалин пам’яті Марині з’явилися такі чіткі образи іншого для неї світу – невідомо. Але вона виразно побачила перед своїм внутрішнім зором загальну кухню з перекособоченими електричними плитами й голубим пластиковим столиком у кутку, довгий коридор, в якому чути все, що відбувається в кімнатах, – і дрібних діточок, що їздять уздовж нього на своїх скрипучих триколісних велосипедиках.
Уявила – і так їй стало солодко на душі, так захотілося розтопитися в тому людському морі, загубитися в стільниках чужих маленьких помешкань, зникнути назавжди в заводській тисняві, поміж верстатами, в гаморі гуртожитків, щоб там собі дожити в спокої й одинокості.
Сама! Одним-одна! Нікому нічим не зобов’язана!
Так Марина подумала – і прийшло їй велике заспокоєння в тому рішенні. Справді, це було вже не заклинання на вечір, на мить, аби лиш відігнати думки й гіркі образи. Це вже було тверде рішення, для реалізації якого потрібно було зовсім мало – дочекатися ранку. Дочекатися, поставити Макса до відома й піти.
Сказати йому і піти…
Може, наб’є.
Дарма, хай лупцює, але піти.
* * *Микола Трохимович порпався в Юлиній сумочці. Діставши з неї маленьке дзеркальце, оперативник приклав його до уст покійниці, щоби перевірити, чи справді вона померла.
– Не чіпайте її, – тихо, але твердо мовила дівчина.
– Ох, ох, ох! Яке благородство! Не забувай, що саме завдяки їй ти потрапила в цю полапку.
Здавалося, що несподівана бабина смерть усе-таки зняла якусь дику шалену енергетичну напругу, яка досі панувала в кімнаті. Пакет, що ледве не став знаряддям убивства, тепер лежав на тумбочці.
– А знаєш, – знову озвався Микола Трохимович, – вона при житті була дуже здалою на всякі придибенції. О-о, це була весела молодичка! Я ось подумав, що негоже було б, щоб її земний шлях закінчився так нудно й нецікаво для нас, правда ж? Давай-но ми, Юлечко-кралечко, придумаємо якусь кумедну пригоду, щоб старій веселіше було й на тому світі, га?
– Що ви збираєтеся робити? – з тривогою в голосі запитала дівчина, поглядаючи на нього.
– Послухаюсь бабиної поради, не буду тебе вбивати, – весело мовив оперативник. – Сьогодні не буду! Я прийду завтра.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Десять гріхів» автора Криштальський А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта“ на сторінці 24. Приємного читання.