Розділ «Частина четверта»

Наче дві доісторичні черепахи, вони, похитуючи округлими брудними боками, об’їжджали з двох боків величезну калюжу, що котила свої мутні хвилі прямо посеред шляху. І якби пасажири, що сиділи в кожному з них, на мить зустрілися очима, то були б вельми здивовані, тому що вмить упізнали б одне одного.

Але життя тому і є життям, щоб усе переплутати й змішати всі карти. Воно вже втяло злий жарт з інтелігентним молодим чоловіком, котрий щойно виїхав з Луцька одним із тих «пазиків». Саме тоді, коли цій людині потрібна була рішучість і швидкість у діях, його автомобіль заглух і вже більше не завівся. Спроби реанімувати легковик не дали результатів. Тому коли автобус одним колесом в’їхав у калюжу, і весь світ разом з ним нахилився, як перед потопом, той пасажир порожнім, наче в Леоніда Ілліча, поглядом промацував розірваний дерматин сидіння попереду. З-під обшивки стирчав шматок спорохнявілого поролону, який, здавалося, й був об’єктом прискіпливої уваги інтелігентного пасажира – ніби десь під синтетичною поверхнею якраз і містилося золоте зернятко істини. Тому його очі так і не звелися догори, щоб поглянути на протилежний берег калюжі.

А там, на тому боці, підступний фатум котив глибочезним дном нерукотворної водойми жовту амфібію, напхану людьми. Розгрібаючи металевим торсом холодні води, вона бряжчала всіма своїми заклепками й погано прикріпленими шибками вікон. І там, у тому скреготі, змішаному з лайкою водія, котрий проклинав дорогу, двом пасажирам було не до того, щоб розглядати краєвиди за вікнами деренчливого ковчега. Просто перед їхніми носами хиталася прозора целофанова торба з іржавими оселедцями, підвішена до вузлуватої руки якоїсь тітки. Здавалося – ще мить, і маленький акваріум лусне, а звідти потече пахучий маринад. Заворожені очікуванням такої пригоди, вони теж не поглянули на протилежний берег. І, звичайно ж, не побачили того, кого варто було б таки помітити.

Дуже варто було б!

Виглядає на те, що цього дня взагалі ніхто нікого не помічав. Піднявши дгорі товстого вказівного пальця, генеральний секретар Леонід Брежнєв упродовж кількох секунд уважно розглядав його, а потім демонстративно показав загниваючому капіталізму буржуазного Заходу. Але капіталісти світу в цей день також були зайняті суто своїми справами й не звернули на генсека уваги. Можливо, буржуї, експлуатуючи пролетарів, заробляли свої криваві мільйони, а можливо, будували якісь свої плани. Наприклад отак, як Емма Павлівна, котра раптово, несподівано сама для себе зважилася на відчайдушний крок:

– Микольцю, а давай завтра підемо в ресторан!

– Що?

Її чоловік аж роззявив рота.

– В ресторан! Замовимо шампанського, будемо танцювати. Ми вже так давно не були…

Миколу Петровича охопило неабияке здивування, й він, відірвавши погляд від екрана телевізора, запитав:

– А ти хіба вмієш танцювати?

– Ну… – Емма Павлівна знітилася, бо й сама не знала, вміє чи ні. Але жіночці так захотілося вдарити лихом об землю, що вона вмить знайшлася з відповіддю: – Ми можемо й не танцювати! Замовимо заливної риби, м’ясного салату. Замовимо ікри!

– Але ж це дорого!

– Микольцю, я хочу тратити гроші!

– Навіщо?

– От хочу, і все! Скільки в нас на книжці в ощадкасі?

– Ну, здається, вісімнадцять тисяч рублів…

Микола Петрович почухав потилицю й додав:

– Так, здається, вісімнадцять. З копійками. Можна подивитися…

– От піду завтра й зніму з книжки тисячу.