Розділ «Частина четверта»

Питання зависло в просторі. Чолов’яга, помовчавши, вийшов на кухню.

Було чути, як важко дихає Клавдія Огром’як. Її рука знову почала ворушитися. Юля хотіла щось запитати в немічної, але та заговорила сама:

– Це кінець. Мій кінець, дитинко. Він уже не встигне мене… вбити. А ти… щоб нічого не боялася, чуєш? Нічого не бійся. Смерть прийшла не по тебе.

У дверях з’явився Кириченко. В його руках дівчина помітила порожню целофанову торбину. Спочатку дівчина не зрозуміла, для чого йому цей пакет, та враз моторошна думка прорізала її свідомість.

Рука немічної, закута в наручники, напружилася. Здавалося, що якась невидима сила розрізала пута, якими була скована ця паралізована жінка.

– Нічого не бійся, Юлечко. Боятися – гріх! Ти виживеш.

Кат «роззявив» пакета й рушив до сполотнілої Юлі.

– Відійди, сатано!!!

Басовитий бабин голос ударив кудись у шибки. Дівчина дивилася на стару, яка почала повільно зводитися в постелі. Її тремтяча правиця піднялася догори, було помітно, що баба хоче… Десь аж із глибин підсвідомості Юльці раптом відкрилося, що Клавдія Огром’як хоче накласти на себе хресне знамення.

А може, на неї…? На Юлю?

Важко було зрозуміти, бо стареча рука після довгого паралічу не слухалася й виразно тряслася в повітрі. Та й чи хрестила Клавина правиця хоч коли-небудь оцю свою істоту, колись до безуму красиву й життєлюбну, а тепер ницу й безпомічну? Істоту, яка вже, здалося, відпливала, віддалялася, танула назавжди.

Кат зробив ще крок – і бабина рука раптом несподівано твердо звелася догори, щоб спрямувати вказівного пальця йому в груди.

– Сьогодні Господь скине тебе до пекла! Пропади ж ти, дияволе, і все твоє чорне воїнство, на віки вічні!

Чоловік, що збирався накинути пакета Юлі на голову, повернувся в бабин бік і «роззявлена» торба опинилася прямо перед старечим обличчям.

Але бабині очі вже були порожніми. Світло життя витекло з них невидимими струмочками. І лише губи ледве чутно, але таки розбірливо в цій фатальній тиші, промовили:

– Боже, прости мене!

І Клавдія Огром’як відійшла. Юля відчула, як востаннє здригнулася її рука в залізному кільці наручників, і тоді з неї розвіялась, вийшла кудись у простір та криця паралічу, що була для баби карою Господньою, а може, злим фатумом, а можливо, й іронією цієї дивовижної й безглуздої долі.

Віконне скло чомусь нагадувало Марині різнобарвний вітраж – колись ще дитиною вона бачила такий у старій занедбаній церкві, перетвореній колгоспниками на склад. Власне, без куполів (розібраних за партійною вказівкою) споруда нагадувала звичайну радянську будівлю. Лише акуратне кругле віконце з кольоровим вітражем у причілку мовчки свідчило, що це не ангар із купами недбало звалених на долівці міндобрив.

Та округла зіниця кожного сонячного дня водила підлогою дивну цятку світла: з кутка – в куток. Склад (чи то пак церкву) майже ніколи не зачиняли, й діти могли заходити безборонно, щоб спостерігати, як тоненькі шпаги спектральних промінців підфутболюють догори легесенькі крупинки пилу. Якби десь у куточку цієї занедбаної споруди міг тулитися обшарпаний мандрівний філософ, то він обов’язково склав би притчу про танець світла над людською марнотою, що заприсяглася перетворити увесь світ на один великий вихóдок.[17]

Боже око світило, безтурботні дітлахи підставляли під промінці свої долоньки й тішилися, а чому – й самі не знали. Бо такою, власне, малеча й народжується, щоб радіти й мріяти без особливих на те пояснень і причин.