Розділ «Частина четверта»

В руці Миколи Трохимовича з’явився пістолет. Знявши запобіжника, він картинно здмухнув уявний пил із дула, погладив долонею холодне металеве тіло зброї й демонстративно навів цівку прямісінько Юльці в обличчя.

Важко сказати, що відчуває людина, уздрівши перед собою чорне око, з якого ось-ось може вилетіти пекуча смертельна куля. Може, то відкривається отой дивовижний тунель, крізь який кожному з нас призначено перейти в іншу сутність. А може, й справді погибелі бояться лише ті, кого ще за життя покинув душевний спокій, хто розтринькав себе на страхи й гризоти, на безперспективну війну з обставинами, з іншими людьми, із собою. Важко сказати. Але, мабуть-таки, той, хто хоч раз поглянув у чорне вічко зброї, ніколи вже не забуде того тривожно-гострого відчуття, коли закінчується влада розуму й матінка природа жбурляє людську істоту у вир тисячолітніх інстинктів.

– Ну? Хто перший? – запитав Микола Трохимович, обірвавши пекучу мить, яка, здавалося, тривала вічність.

Дівчина сполотніла.

– Куди ти подінеш трупи? – несподівано запитала немічна.

Може, стара й справді не боялася смерті?

– Клавдіє Миронівно, треба сказати, що у вас телепатичні здібності, – посміхаючись, мовив оперативник. – Я саме думав про те, де вас обох закопати. Може, під вікном, як того німця Гюнтера? Чи на подвір’ї? Підкажіть-но мені, у вас все-таки досвід.

– Якщо ти вистрелиш, то не встигнеш мене винести. Я занадто важка, – спокійно зауважила баба Клава, ніби роздумуючи про якусь банальну побутову справу. – Почують люди і подзвонять у міліцію. Зате доживеш до завтра, – додала вона, дивлячись у вічі оперативнику.

– А якщо не вистрелю, тоді що?

– Тоді помреш сьогодні.

Микола Трохимович звівся на ноги.

– Знаєте, Клавдіє Миронівно, мене завжди дивувало, як логічно ви мислите. Ну справді, навіщо привертати увагу сторонніх людей? Але от пророк із вас нікудишній. Ну хто вам сказав, що я збираюся помирати? Це ж несерйозно. Я ще досить молодий, у мене непогані перспективи.

– Ти збираєшся забрати скарб нашої Ривки?

– Ну звичайно!

– І що? Приховаєш його від радянської влади? Будеш з ним утікати за кордон, чи тут золото тратити?

– Бабо, мені радянська влада – до лампочки. Я думаю тільки про себе. І знаєте, в цьому є дуже подібним до вас, разом з вашою дорогоцінною колежанкою Світланою Лебезун. Печально тільки те, що усіх вас доведеться порішити. Але що поробиш, бажання особистого щастя вимагає жертв. Повірте, я переступлю через вас і піду далі. Бо хочу жити, і жити красиво.

– Миколо, це тупик.

– Ще побачимо.

– Це твій тупик. Пошкодуй дівчину.

– Заради чого?