Розділ «Частина четверта»

…Отже, хлопця можна посадити в камеру тільки за саме це викрадення. На суді йому пригадають колишнє вбивство колгоспного бригадира і… Проте Микола Трохимович волів для свого названого брата дещо іншого – в його грудях клекотів гнів, і цієї пекучої магми вистачило б, аби спопелити десяток таких нахаб.

Підвівши очі догори, він раптом помітив у вікні будиночка бліде дівоче обличчя, яке мигонуло і притьмом зникло за фіранкою.

«Ага, і ця пташечка тут. Ну що ж…» – подумав господар і рушив до дверей.

Юлька щосили намагалася присунути до дверей стару розхитану етажерку, але ті раптом із грюкотом відчинилися. Дівчина ледве встигла відскочити, бо етажерка похитнулася і з тріском упала на підлогу. Край етажерки боляче вдарив її по нозі.

Переступаючи через дерев’яний непотріб, розлючений Микола Трохимович похмуро поглянув на Юлю і рушив до неї. Дівчина рвонулася, щоб ухопити зі столу ножа, але вже було пізно. Оперативник схопив її за волосся й боляче заламав руку за спину.

– Де Юра?!

– Його тут нема! – скрикнула, пручаючись, Юлька.

– Де стара?!

– У кімнаті.

– У кімнаті? – засичав Микола Трохимович. За мить від потужного поштовху жертва всім тілом ударилася об кімнатні двері, ті жалібно скрипнули – і Юлька полетіла на підлогу, просто до ліжка, на якому спочивала Клавдія Огром’як. Але нападник увірвався слідом за нею, знову вхопив дівчину за волосся й рвучко звів на ноги. Від різкого болю в Юльки на очах виступили сльози.

– Відпусти дитину! – озвалася баба.

У її басовитому голосі несподівано зазвучав метал.

– Зараз же, юдо ти проклятущий!

– Що?

– А те, що чуєш! Кому сказала?!

Несподівано для себе Микола Трохимович справді випустив з рук свою жертву.

– Ходи до мене, дитинко. Він нічого тобі не зробить.

Але Юля рушила не до баби Клави, а притьмом кинулася до креденса,[16] на якому виднівся невеличкий медальйон. Важко було здогадатися, що вона планувала зробити – викинути його чи, може, незважаючи на розміри, проковтнути, але в ту ж мить її тендітна рука знову опинилася за спиною. Сталеві пальці Миколи Трохимовича вирвали з дівочої долоні фатальний Максів талісман.

Сопучи й лаючись, чолов’яга вихопив з кишені завбачливо приготовані наручники й за якусь мить вони клацнули на Юлиній руці. Роззирнувшись по кімнаті, оперативник злобливо усміхнувся й прикував дівчину до нерухомої бабиної руки.

– Ось так. Разом і підете на той світ.