Розділ «Частина четверта»

– А ще я, Клавцю, хочу тобі сказати, що ми тоді закопали не Войцеха, а старого Шмойля.

Цього дня (як і кожного попереднього та наступного) з динаміків телевізорів у хатах і будинках лунала чергова промова генерального секретаря Центрального комітету КПРС Леоніда Брежнєва. Слово за словом, неначе стара скрипуча підвода, що ледве долає бездоріжжя, тяглася безкінечна вервечка порожніх фраз. У тому була ознака якоїсь химерної стабільності, здавалося, що поки радянський лідер, ледь ворушачи своїм неслухняним язиком, промовлятиме такі знайомі гасла про світле майбутнє, держава буде монолітною так, як була й досі. І розхитана фіра життя поволі котитиметься до обрію, що віддаляється й віддаляється.

Люди пошепки говорили між собою, що коли Брежнєв помре, неодмінно буде війна. І хоча гарант миру та прогресу в усьому світі мав щораз гірший вигляд (було цілком зрозуміло, що дідові вже не до промов), люди підсвідомо ставилися до нього із симпатією. Адже кожен розумів той «мир» по-своєму: принаймні в минулому лишилися масові розстріли та катування в тюрмах, лютий голод і виснажливі колгоспні трудодні. Загальну картину всенародного спокою псували тільки родичі тих, кого послали помирати в Афганістан – щоб виконати свій інтернаціональний обов’язок і повернутися додому в цинкових домовинах. Щоправда, іншим жителям радянської країни далека війна в спекотних горах здавалася чужою й міфічною, а кумедний генсек «дуб Льонька» – таки ближчим.

Його постать ідеально вписувалася в загальний портрет суспільства, а телевізійні виступи хотілося дивитися: ану ж бо, яке нове кумедне словечко сьогодні злетить з дерев’яного язика першого пенсіонера країни.

Час попрацював над радянським лідером. Крізь утомлене старече обличчя проступала така ж напівмертва сутність нездалої до якогось живого відродження системи, на чолі якої він перебував. Позаду в президії політбюро куняли Зайков, Воротніков та інші (їхні імена Ти Сам, Господи, знаєш). А глядачі ось уже кілька років поспіль споглядали це все без страху, і тому щоденна вистава більше нагадувала якесь гротескне дійство, а напівживі актори – блазнів із провінційного лялькового театру.

З-під своїх розкішних густих брів Леонід Ілліч дивився на мільйони людей, котрі варили картоплю, прали пелюшки або просто лузали насіння, розмовляючи під акомпанемент його буркотіння, – кожен про своє. Марно намагаючись вимовити важке слово «конституція», він крізь неймовірно далекі кілометри поглянув на Емму Павлівну і, голосно цмакаючи, випив трішки води зі склянки, завбачливо приготованої на трибуні.

– Каністу… кансісустія… – генсек поволі здолав-таки підле словечко, потім щось у його щелепі голосно клацнуло, й дідуган, звівши до глядачів свої густі брови, гаркнув просто в екран: – Сіські-масіські!!!

– Що? – запитала вражена Емма Павлівна. В останньому слові їй вчулося щось порочне.

– Він каже: «сістєматічєскі», – розтлумачив її чоловік.

– А-а-а…

Намагаючись усе-таки вловити зміст промови, Емма Павлівна замовкла.

– Як ти думаєш, Микольцю, в нього справжні зуби? – за хвильку знову запитала вона.

– Де там. Я чув, що йому зробили нові, але вони не прижилися, – відповів Микола Петрович, котрий сидів на розхитаному м’якому кріслі, закинувши ногу на ногу.

– А хто тобі казав? – на мить припинивши ворушити в’язальними спицями, запитала Емма Павлівна.

– Тобі не треба цього знати.

Жіночка з великим розумінням поставилася до суворої фрази свого чоловіка, який краще знав, про що можна їй відати, а про що – ні. Але різноманітні почуття й далі бентежили її серце, і Емма Павлівна таки не втрималася:

– То вже такій людині не могли зубів нормальних зробити? Слухати соромно. Що в Америці подумають?

– А ти спробуй зроби їх, коли рот, як халява. Воно ж старе луб’я, куди йому ті зуби чіпляти?

– Ой не говори, Микольцю. Невже й ми, коли постаріємо, так будемо плямкати варґами?[15]

Ніби на підтвердження її слів Леонід Ілліч голосно гикнув, і губи його клацнули, неначе важіль старої друкарської машинки. Він укотре вирячився прямісінько в екран, ніби намагаючись розгледіти весь радянський народ, до якого щойно апелював. Але навіть цей печальний погляд не зміг би сягнути аж у далеку-далеку глушінь поблизу Луцька, де на запилюженій дорозі розминулися два жовтих скрипучих автобуси «ПАЗ-32».