Розділ «Частина третя»

– І щоб я тебе більше не бачив! Зникни! Бо якщо з’явишся – то буде твоя остання година.

Бувають ночі, коли, здається, у старому сонному місті все ворушиться. Угорі, гілка до гілки, порипуючи печально, похитуються дерева, на щось нарікають заржавілими бляшаними кашкетами ліхтарі на стовпах, вовтузяться в тісних закутках між будинками шматки старих газет, а різний мотлох, залишений удень людьми, гнаний вітерцем, забивається у найглухіші щілини. Навіть незворушний старий замок Любарта, міцно вкопаний предками в ґрунт, глухо гуде на якійсь ультразвуковій частоті. Стара цитадель у такі ночі ніби розпливається в пітьмі, її монолітні контури непомітно тремтять, ніби пролітаючи крізь якісь фантасмагорійні часові виміри, ніби відчуваючи на собі нашарування інших невидимих світів та епох, недосяжних людському розумінню.

Тут, під мурами, пройшли, прошуміли юрмища. Відполірована їхніми ногами бруківка – мов тисячі панцирів диво-черепах, котрі кудись повзуть і повзуть під світлом єдиного тьмяного ліхтаря, ворушачи простір.

Усе навколо живе. Може, то разом із дошкульними вітрами шугає над містом привиддя історії, а може, чиїсь душі (людей, птахів, дрібної комашні) повертаються на шляхи прожитих у цьому світі буднів, щоб озирнутися над своїми поснулими нащадками й поміркувати про минулі діяння.

Хто йде з теплої домівки в таку ніч, той інколи відчуває на собі погляди – цілу симфонію поглядів колишніх і теперішніх мешканців старого міста. Важко сказати, добре це чи погано: свідомість кожного разу розривають неясні тривоги, а розум намагається розгадати таємниці тих позареальних послань із ворухкої тьми.

Та є люди, які входять у ці ночі, як ніж у масло. Адже вони тут свої, й ніякі тривоги їх не бентежать. Уздрівши такого чоловіка, ефемерні істоти, що прибули до цього царства тіней, мерщій утікають у нори своїх далеких світів, і вже в темних закапелках міста ніщо не скрипить, не ворушиться, не шепоче й не визирає із безлюдних провулків.

Опускається темне віко тиші.

Людям, від появи яких старе місто раптом завмирає, неначе засипане пісками часу городище, дуже добре в цій мертвій тиші – бо крижані думки, що супроводжують їх, виразно вчуваються під скронями. Бажання діяти й домінувати виходять на передній план, а наміри стають співзвучними з навколишнім мороком. Ніч для таких візитерів – не царство химер та фантазій, а засіб. Ніч їм – як чорне покривало для чорних задумів.

У ніч, як у чорнозем, буде закопано те, про що нікому не можна знати.

Чоловік, який узяв лопату в руки і вийшов у темінь, взагалі не любив непроглядну ніч. Та й за що її було любити, коли саме в такі години діяли проти нього, здавалось, усі можливі й неможливі сили зла. Життя лише підтверджувало правильність цієї думки: ночі, проведені поза стінами дому, приносили тільки страх, розчарування, а на тілі (особливо на обличчі) залишали криваві свідчення сутичок із пройдисвітами. Коли тебе, скажімо, футболять копняками під парканом, а потім цинічно вивертають кишені, – не до роздумів про тишу, нічну романтику, зорі над головою та відпочинок усього сущого під небом Божим.

Він також не любив усілякої фізичної роботи, але це вже, як то мовиться, – з іншої опери. Утім, узяв-таки лопату, бо ще вдень, хильнувши кілька чарок у напівпорожньому закутку гастронома, подумав: «Треба себе рятувати! Треба себе рятувати, бо інакше…»

Поглянувши в невимовну глибину чорних небес, він підняв синювате лезо городника догори й оглянув поснулу садибу, що, здавалося, була вкрита волохатим оксамитовим саваном. А тоді пошепки промовив: «Та-а-ак! Одного – тут поклали, а другий тоді де?»

Обходити хату не хотілося ще більше, аніж виходити з неї – за рогом панувала безодня темряви й невідомості. Чи немає там якоїсь прихованої небезпеки? Він добре знав, що є. Якщо не справжня, втілена, скажімо, в мускулах невідомого ворога, то напівреальна – захована в суті того, що відбувається…

…Та якщо тип з лопатою ще вагався, що йому робити зі своїм страхом, то в іншому кінці міста відчинилися двері під’їзду, й на вулицю ступив чоловік, який боятися не збирався і, можна сказати, страху взагалі не відав. Той чолов’яга уважно оглянув згустки пітьми в навколишніх провулках і задоволено всміхнувся: «Те, що треба!»

О, цей любив нічне безлюддя. Якщо вдень він (як і його колеги) думав і планував, то вночі – діяв. Колись Шевченко написав: «А ніч, як море…», і пізній мешканець міста, впевнено рухаючись вулицею, із задоволенням згадав цю знамениту фразу. Гм, ніч була не лише морем без кінця-краю, а й безмежним полем, яке інколи не перейти і не переїхати. Полем для роботи, коли ніхто не лізе у вічі й не заважає зайвими запитаннями. Полем, яким так зручно пересувати шахові фігури в життєвому грищі – фатальному двобої з долею, де ти пан, або пропав.

Пан, і тоді ти господар ситуації! Розбите військо фатуму панічно відступає, відкриваючи перед тобою світлу браму життєвих задоволень.

Або пропав. Живеш, як оця мурашва в темних лабіринтиках міського термітника, у квартирках, що схожі на порожні сірникові коробочки.

Ніч – це те, що треба. Коліщатка історії значно легше поверталися в такі години, – він розумів це, може, краще за інших. А головне – вони поверталися зовсім непомітно для сонного люду.

А інколи годинникар долі взагалі міняв їх, викидаючи на смітник старі й замінюючи на більш придатні.

Звичайно ж, громадянин, котрий саме звернув з освітленого проспекту в двір, обставлений п’ятиповерховими хрущовками, не став би вночі копати лопатою…