Розділ «Частина третя»

І коли переляканий дідуган важко гепнувся перед візитером на коліна, пролунав його старечий шепіт:

– Не вбивайте! Я все розкажу.

Емма Павлівна була законослухняною громадянкою, в її уяві радянська держава була зразком правильного суспільного устрою, де одні встановлюють правила життя і карають за їхнє невиконання, а інші повинні слухатися й менше думати. Тому щиро вважала, що їхніх сусідів Смалів потрібно ізолювати від суспільства.

Хата по той бік вулиці здавалася їй моторошною обителлю диявола. Сама по собі ця будівля ніколи не викликала б негативних асоціацій (була з тих невеличких будиночків, зведених із добротної цегли ще за Польщі), якби не… Якби не брутальна лайка, якою там починались і закінчувалися всі дні в році (чому Марина з Максом ще досі не порізали один одного?), якби не вбивчі погляди Клавдії Огром’як (Бог є на небі, раз цю осоружну баберу таки скрутило), якби не… Та що там говорити, в Емми Павлівни не вистачило б пальців на руках і ногах, аби перерахувати всі ті прояви зла, що коїлися по той бік вулиці.

Тільки за те, що утнула проклятуща Огром’ячка з нею, порядною радянською людиною, варто було би покарати всю родиноньку – бо ці люди викликали в Емми Павлівни почуття безмежної огиди.

Якось Клавка, поки ще була на ногах, та що там на ногах – вона ще крутила чоловікам мізки, – отоді-то вона підкотилася на вулиці й каже:

– Послухай, Еммо, мені, канєшно, все одно, але тобі це потрібно знати!

– Я нічого не бажаю знати! – стримано відповіла Емма Павлівна, хоча сусідчині слова якоюсь мірою заінтригували її.

Узагалі до різноманітних знань, особливо таких, що передаються людині людиною пошепки або на вухо, жіночка ставилася з острахом. На це в них з Миколою Петровичем були особливі причини (тут треба конче зазначити, що її чоловік Микола Петрович – теж законослухняний радянський громадянин). Але цього разу… Цього разу Еммі Павлівні раптом захотілося знати, що казатиме їй Клава Огром’як.

– Не хочеш – то й не треба, – махнула рукою Клавка. – Мені просто шкода тебе стало. Така порядна жінка, така молодиця, господиня… Але знаєш, Еммо, в житті так і буває, що порядним не щастить. От не щастить, розумієш?! Я, наприклад…

– То що ти хотіла мені сказати? – не витримала Емма Павлівна, якій Клавчині слова сподобалися, бо вона вважала себе не тільки порядною, а й статечною, розважливою, доброзичливою, справедливою і небайдужою до всього, що відбувається навколо, радянською людиною. «Таких людей, – вважала Емма Павлівна, – треба цінувати, бо їх мало».

– Коротше, Еммо, щоб не завертати в довгі папірці… Ну, ти тільки не хвилюйся, я тебе прошу. Спокійно вислухай мене…

– Що сталося? – на обличчі Емми Павлівни проступила тривога.

– Та не те, щоб сталося, Еммочко. Просто… Ну як би тобі це сказати… Просто Микола тебе обманює, – скоромовкою докінчила сусідка й невинно посміхнулася, опустивши очі.

– Не може бути! Микола Петрович – чесна й порядна людина! – вибухнула гнівом сусідка.

– І я так кажу! І я так само кажу! – з відповідним наголосом повторила Клавдія Огром’як. – Але коханку має.

– Брешеш!

– Хочеш – вір, хочеш – не вір! А я тобі кажу!

Звичайно ж, Емма Павлівна сусідці не повірила, але, щоб уже вислухати всю цю підлу брехню до кінця, щоб скласти остаточну ціну їй, цій злоязикій підступній особі, яка сама по вуха в інтригах із чоловіцтвом, запитала:

– Ну-ну, і хто ж вона?