Розділ «Частина третя»

– Я не збираюся від тебе йти. Тому розкажи мені все, як є. Розкажи, я ж тобі не ворог. Ми все обміркуємо і будемо знати, що робити далі. Ось побачиш… Удвох легше думати, простіше щось вирішити…

Шукати зустрічі з Миколою не довелося – він сам прийшов. Прийшов такий же лихий, похмурий і непривітний, дивився на Юрка якимись колючими і водночас відчуженими очима. Очевидно, попри свою вольову вдачу, все ж таки багато передумав про те, що сталося. Стояв і щосили намагався подолати своє роздратування. Потім перепитав:

– Говорив зі своєю дівчиною?

– Говорив!

– От і добре. Думаю, вам обом вистачить клепки, щоб мовчати й не теліпати язиками.

Ця його тональність, у якій виразно вчувався метал, ще раз підтвердила правильність Юркових думок про те, що доля брата (чи то пак – названого брата) Миколу зовсім не цікавить, оперативником рухають цілком інші, егоїстичні мотиви. Юлька ж для нього – взагалі неіснуюча істота, яка незрозуміло чому з’явилася на арені подій і тепер заважає, мов зайвий свідок. Поглянувши у вічі Миколі Трохимовичу, він уже вдруге прочитав німе застереження: «Щось мені не сподобається – переступлю через вас обох і піду далі».

Може. Він здатний на таке.

Отже, переступить, як тоді – через дядька Івана й тітку Олену. Юрко добре знав Миколину вдачу. Якщо раніше цинізм цієї людини лише іноді проривався крізь личину добропорядності (Юрко згадував епізоди з дитинства та юності, які тепер поставали по-новому), то цього дня вся постава Миколи Трохимовича говорила про холодний розрахунок і черству рішучість.

Тим часом гість походжав кімнатою, заклавши за спину руки і думаючи щось своє, заховане під покровом показного спокою і крижаної впевненості.

– Взагалі я прийшов запитати тебе дещо, – нарешті озвався.

Юрко мимоволі здригнувся, випірнувши з полону своїх спостережень за названим братом, і уважно глянув на співрозмовника.

– Ну, питай.

– Ти залишишся у грі?

Про яку ж гру йшлося? Юнак усе розумів – і не хотів розуміти. У свідомість вривалися гострі й болючі думки, які волали про важку образу на дійсність, що виявилася такою банальною, брудною, підлою. Насправді Юрко налаштовував себе на те, щоб жити по-іншому, – а життя вперто не клеїлося. Воно виявилося підлим.

– Отже, наше минуле, те, що ми були братами, що стояли горою один за одного, – це гра? – відповів запитанням на запитання Юрко.

– Не клей дурня.

На хвильку запала тиша.

– Уже пора тобі звикнути до того, що життя – серйозна штука. У ньому – кожен сам за себе. Тут немає романтики, розумієш?! – роздратовано кидав Микола Трохимович фразу за фразою. – Балачки про братерство – це порожні балачки. Дружба – це міраж. Кохання – фікція, потрібна для продовження роду. Бо чоловік і жінка, як би добре не жили один з одним, насправді – чужі люди. Зовсім різні й чужі. Вони – кожен за себе. І я – за себе. Все, чого я хочу, – прожити, як людина. І тобі раджу викинути романтичний мотлох із голови. Тому ще раз питаю: ти у грі чи ні?

– Для того щоб грати, треба щось знати й розуміти, – відповів Юрко. – Хоча б елементарне. А я досі нічого від тебе не почув. Якби не послухав маячню того Макса, не знав би взагалі, про що йдеться.

– Пояснюю для романтиків…