Розділ «Частина третя»

– Що ти там побачила?

– Смерть!

– Юлю, ми не в театрі.

Вона кинулася до дверей, але одразу ж і повернулася, ніби не знаючи, куди подітися в цій кімнаті. А він, Юрко, не міг повірити, що кохана озвучує щось на диво знайоме, що вона промовляє зараз ті слова, які він уже чув. Чув… від того дивного голосу, котрий озивається у власному серці, – в ті хвилини, коли воно розривається від сумнівів. Адже ж так, Микола тоді глянув у вічі не тільки Юльці. Він і Юркові… наче кинджалом у груди… наче це була чужа людина, наче від зимної ворожості, що зависла тоді в кімнаті, залежало щось… Ніби залежало – жити чи вмерти.

Смерть! Юлька дуже добре підібрала слово. Дуже влучно.

Де вони взялися, ці чорні сумніви між ними, двома братами? Бо хай там як, а Юрко вважав, що життя не може так розламувати їх, так ділити те, що було спільним. І заради чого? Тільки тому, що в них різні батьки? Тільки заради цієї безглуздої історії зі скринькою, напакованою золотими брязкальцями? Маячня, цілковита маячня! Хотілося махнути рукою, плюнути на те Миколине розслідування: врешті ж хіба на ньому світ зав’язаний?

– Я вчора говорила з батьками, – озвалася дівчина. – Коли вони почули, хто такий твій Микола…

– Навіщо ти розказала?!

– Коли я чогось не розумію, то раджуся. Раджуся з людьми, яким довіряю. Ми з тобою молоді й багато чого не розуміємо, а зло – старе, як світ.

– Юлю, як ти посміла?! Що ти робиш?!

– Що я роблю? Я намагаюся нас порятувати.

– Від чого?!

– Знаєш, що сказали мені батьки? Вони сказали: «Дитино, втікай від них! То КГБ! Біжи від них на терен очима! Поки не пізно, все кинь і втікай, бо то страшні люди. Коли вони приходять до когось – усе, той чоловік не жилець».

– То й від мене втікатимеш?

– Юрку!

Тепер парубок урешті помітив, що з її очей котяться сльози.

– Юрку, він утягне тебе в цю історію. Уже втягнув. Десь у світі, в нормальному світі, вас би вже судили.

– За що?

– За те, що ви робите з людьми. Тільки того, що я почула, вже досить. Він душив якусь бабу, ти бив когось… Як тобі не встидно?

Юрко обняв кохану за плечі. Вони дрібно тремтіли. Однак Юлька вже майже не плакала. Обличчя, залите слізьми, світилося замість розпачу якоюсь дивовижною розсудливістю. Дівчина звела до Юрка очі й попросила: