Розділ «Частина третя»

Юрко затулив руками обличчя.

– Потім приїхала міліція і мене викрили: все ж було просто і ясно. Забрали до Луцька, там я в ізоляторі сидів. Тітка Олена з дядьком Іваном їздили, торби міліцейському начальству возили. Всю птицю вирізали на ті хабарі, але майже не помагало. Був би я в тюрмі, якби не Микола…

– Юро, він же був молодим. Що він міг тоді?

– Видно, уже дещо міг. Приходили якісь люди, вони все владнали. Записали, що то був нещасний випадок, що бригадир був п’яний і просто зачепився…

Юлька дивилася кудись убік. Важко було зрозуміти, гнівається вона чи ні. Після тієї підслуханої нею злощасної розмови минув день, отже, можна було сподіватися, що емоції трохи вщухли. Юрко подумав, що в тій правді, яка так несподівано відкрилася, було й позитивне – не можна ж було йому про таке мовчати. А якби змовчав – то чи була б це важка провина перед нею? Була б. Адже хотів бути з нею, а значить, рано чи пізно довелося б зізнатися.

– Отже, він тобі не брат…

– Що ти маєш на увазі? – запитав Юрко.

Дівчина дивилася йому в очі:

– …А другом… залишається?

– Юлю!

– Ні, ти дай мені відповідь. Про що ти думаєш після тієї сповіді? Хто він тобі тепер?

Їхні тривожні погляди перетнулися. Юрко не сподівався такого повороту в розмові, тому одразу не міг утямити, про що йдеться.

– Не вистачало тільки, щоб ти накручувала мене проти Миколи, – врешті мовив, намагаючись розібратись у своїх почуттях і переживаннях. – Я думав, що ми не про це будемо говорити. Хай там як, а він мене врятував! І вже не раз!

– Юрчику, ми з тобою в халепі. Ти що, не розумієш?

– Яка халепа? Все давно минуло, – іронічно посміхнувся Юрко.

– Ніщо не минулося. На жаль… Ніщо, розумієш? Усе тільки починається!

– Що починається?

– Починається… щось таке… про що мені страшно й подумати. Мене тіпає, коли про це думаю! – вигукнула Юля й зірвалася на ноги. – Не дивись на мене такими наївними очима, Юрку. Ти розумний хлопець, і я… не вірю, що ти просто граєш вар’ята, що ти не помічаєш усього цього…

Вона таки добряче розумілася на його потаємних струнах. Юркові навіть стало приємно від того, однак – лише на мить. Зараз Юлька ніби читала якусь невидиму стенограму його власних тривог, котрі тепер стали щохвилинними супутниками й не давали йому спочинку. Дівчина ніби читала книгу його душі.

– Я тільки на секунду заглянула йому в очі… Там, коли Микола… сказав тобі, щоб я… щоб я мовчала. Боже, я в тих очах побачила…