Розділ «Частина третя»

Тоді копач зірвався на ноги й притьмом поніс до рогу хати щось таке, від чого його руки гарячково тремтіли. Там, за хатою, трохи далі, блимав підсліпуватий вуличний ліхтар. Саме йому, і собі також, хотілося показати те, що вже й так угадувалося під пальцями.

І коли око ліхтаря поглянуло на округлий, надщерблений городником предмет у витягнутих чоловічих руках, то злякано блимнуло і погасло – разом зі всіма ліхтарями уздовж вулиці. Може, то десь вимкнулося реле, а може, сили ночі не хотіли віддавати те, що дотепер належало їм. Хтозна…

– Ось ти де-е-е, – задоволено прошепотіла постать, на долонях якої в темряві ледь-ледь відсвічував сіризною розколотий людський череп…

– …Ось ми тебе і знайшли, – не менш радісно прошепотів той інший нічний мандрівник, що крокував був містом у тільки йому відомому напрямку. Мовив – і натиснув кнопку дзвінка.

Облізлий сходовий майданчик хрущовки пропонував нічному візитерові настінні написи, видряпані підлітками на давній штукатурці, але темна постать не звертала на них уваги.

У дверях квартири, яку той пізній гість відшукав серед тисяч інших людських помешкань, незабаром з’явився обтягнутий старечою шкірою череп сонного дідугана.

– Хто там?

– Міліція.

– Ой людоньки! Щось сталося?

– Сталося. Відчиніть, будь ласка.

Двері скрипнули й відхилилися. Пізній гість переступив поріг, оглянув з ніг до голови худого височенного діда, котрий протирав очі, й запитав:

– Войцех Юстисяк?

– Що?

– Ваше прізвище – Войцех Юстисяк? – повторив своє запитання прибулець.

– Н-ні, щ-що ви! Моє прізвище Соколовський. Іван Іванович Соколовський.

У старечих очах мигнула тінь тривоги.

На обличчі гостя з’явилася недобра посмішка. Він дістав із кишені посвідчення, тицьнув його дідові під ніс і з притиском просичав:

– Войцех Юстисяк! На коліна!

Почуття безмежного страху спотворило обличчя господаря квартири. Старий, мовби рибина, викинута на берег, уривчасто вхопив роззявленим беззубим ротом повітря, а прибулець, насуваючись на нього, владно повторив ще раз:

– Н-на к-коліна!