Розділ «Частина третя»

…А той, по інший бік міста й ночі, розмахнувся й увігнав заступа в землю. Де потрібно копати, не знав, та й знаття йому не треба було. Розумів лише, що те, заради чого заварилася вся ця катавасія, не лежить глибоко (як, власне, й більшість таємниць). Тому вирішив просто зрити подвір’я, та й квит. Перекопати його, як город – ну, може, трішки глибше, ніж звичайно. На штих-два глибше…

«Знайду, а тоді приставлю лопатку й до горла декому!» – крутилася в голові захеканого чолов’яги солоденька думка. Була рятівною, бо прогнала страх. На його місце вступила лють, зводячи морозцем артерії та вени. Відчуття злості завжди перетворювало його, подвоювало міць та відсувало все інше кудись у закутки свідомості. Це були хвилини, сповнені навіженою силою, що надходила невідь-звідки.

Ми ж то знаємо, звідки приходить злість і хто стоїть за спиною в лютих, але звідки про це було відати чоловікові з лопатою?

Сизе холодне лезо аж дзвеніло, кидаючи в пащеку ночі ще темніші за її нутро грудки землі… Туди, неначе в космічну безвість, летіли прокльони з вуст людини, яка хекала над розритим подвір’ям.

– Вони ще мене погано знають!

Порипував держак лопати.

– Кодло! Думають, що об мене можна й ноги витирати. Е, ні, того не буде. Ще за все заплатять!

У такт цьому затаєному шипінню злості вкотре злетів у повітря заступ – і голосно хряснув об щось, приховане під землею. А далі пішла обережніша робота. Темна постать упала навколішки, навпомацки розгрібаючи ґрунт. Потім – ще кілька ударів лопатою, і знову шурхотіння в нічній пітьмі.

– Що за чортівня! – прошепотів роздратований чолов’яга. – Якийсь фундамент чи що? Звідки тут цегла?

Під шаром землі вгадувалося якесь муровання.

– Може, прикидали цеглою? – шепотіли в темряві покусані губи.

Та пальці намацували кладку, причому ось уже вона знайшлася в іншому місці – ближче до старого хліва, що темним кубом бовванів на фоні неба. Чолов’яга, очі якого вже звикли до темряви, пройшовся від хліва до хати, штрикаючи в землю лопатою й обмірковуючи свої дії. Пригадав собі, що на цьому відтинку в рельєфі двору й раніше проглядалася подовгаста впадина – він чомусь думав, що саме там колись укопали водопровід і тому ґрунт запався. Обійстя ж було старим, закладеним ще за Польщі…

Ні, це було не те, заради чого чоловік рубав городником нічний морок.

– Куди ж вони його поклали, га? Куди ж вони його, дорогенького…

Розгублена постать ступила ще кілька кроків і знову лайнулася, бо ноги зашпортались в якійсь рослині.

– А може – тут? Може, кляті відьми на ньому… квіточки посадили? Еге ж… Це вони можуть… Ці мо-о-ожуть!

У темряві виднівся невеликий кущ півонії. Мить – і гостре лезо городника вдарило в самісіньке його серце.

– Ці задушать і оком не кліпнуть!..

Нічний робíтник на мить згадав чиюсь балачню про те, що півонію зрубувати не можна (бо щось там, кажуть, може потім з людиною статися), та злість укопувала його в землю. А може, якась невідома субстанція нашіптувала потрібні слова й рухала руками, бо вже лопата відлетіла вбік, уже гачкуваті пальці намацали знахідку, вже цих знахідок поряд з ямою назбиралася ціла купка.

А тоді…