Розділ «Частина третя»

І Микола Трохимович розповів про суть справ у історії, яка так примхливо змінила все не лише в побуті останніх тижнів, а й слизьким вужем влізла у їхні стосунки. Це була розповідь чоловіка, який відчував, що лабіринт розслідування – занадто заплутаний, аби рухатися в ньому наодинці. Дійові особи, попри свою показну немічність, і далі грали у спектаклі життя свої чудернацькі ролі, зрозуміти суть яких було дуже важко. Потрібні були ще чиїсь руки, мізки, врешті біцепси. Микола Трохимович відчував потребу в наявності такого собі чорнороба, людини для виконання різних завдань. Юрко міг би бути таким виконавцем, бо, на думку Миколи Трохимовича, був людиною, яка спочатку робить, а тоді думає.

А йому таких треба. Думати він буде сам.

Чому б не залучити в помічники когось із колег? На це запитання в оперативника зовсім нещодавно з’явилася власна відповідь: справа перестала бути державною. Коли Макс, хлебчучи горілку й розмазуючи кров по битій мармизі, розповів про чарівну скриньку колишніх подруг, справа одразу стала особистою. Вона посіла почесне місце там, де вже давним-давно поселилися мрії про великі заробітки, кар’єру й добробут, – і заступила собою все на світі.

Постать зниклого німця Гюнтера більше не маячила перед очима Миколи Трохимовича. Замість нього в уяві Кириченка постало страдницьке обличчя розстріляної жидівки Ривки, сяючи й переливаючись усіма дорогоцінними барвами уяви. Так, справа набула зовсім іншого змісту, азарт слідчого змінився на азарт гравця, котрий готовий кинути на стіл усі свої козирі.

Ставки зроблено, товариші!

Оперативник чітко відчував, як десь глибоко в жилах закипає недобра кров. І це йому подобалося, бо знав: лише силою та волею вирве в життя те, для чого, власне, й живе. Досі брав усе, що лежало на поверхні, в державних кабінетах, між партапаратниками, в коридорах влади. А тепер візьме заховане! Тобто ні, не візьме, не випросить і не вихитрує, а відбере. Так, як відбирає один хижак у іншого впольовану здобич.

Ніби відчуваючи це, Юрко враз кинув:

– А методи? Як можна вести розслідування такими методами? Це що у вас, таке правосуддя? Послухай, Миколо, там, у вашому архіві, я бачив фотографії… вбитих бандерівців. Голих людей, підпертих кілками, закатованих так, ніби їх рвали голодні пси. Це зробили твої вчителі? Може, і ми так будемо катувати?

Микола Трохимович зупинився посеред кімнати з німим здивуванням в очах.

– Невже ти думаєш, Миколо, що я піду з тобою мордувати двох старих бабусь? І за що?! За якусь міфічну скриньку, якої, може, й не існує взагалі?! Ні, не піду. Вже й так шкодую, що бив того Смаля, чи як там його…

На оперативника страшно було дивитися. Його обличчя, що потеплішало під час «пояснення для романтиків», враз перемінилося – й на Юрка вже дивилася незворушна грізна маска з темними від гніву очима.

– Я не у грі, Миколо! Не у грі! – з викликом вигукнув господар квартири.

– А я тебе недооцінив!..

– Ти не так оцінював…

Микола Трохимович поволі наближався до Юрка і важко було зрозуміти, що він збирається робити – вийти з кімнати чи раптово завдати удару.

– Я зробив три помилки, Юро. По-перше, треба було тебе покинути мєнтам! Щоб ти згнив у колонії суворого режиму. По-друге, не варто було тебе брати у справу. По-третє, я не мав права довіряти тобі сьогодні. Не мав права! Але четвертої помилки вже не буде! Запам’ятай ці мої слова!

– А що буде? – якось аж занадто безтурботно спитав юнак, намагаючись приховати свої справжні почуття.

Микола Трохимович і далі насувався на Юрка.

– Геть з дороги! – просичав. – Кажу тобі це і в прямому, і в переносному значенні.

Хлопець мимоволі відступив убік, звільняючи дорогу до дверей.